Не варто соромитись окупації – чому Україна має прямо говорити про те, що окупувала частину російської території

Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України“.

На серпневій пресконференції президент України Володимир Зеленський підкреслено заявив, що операція ЗСУ в Курській області РФ не є окупацією, мовляв – “Україні не потрібні чужі території та чужі люди”. І якщо останнє – цілковита правда, то щодо окупації та її наслідків президент все ж неправий.

Почнімо з того, що поняття і правовий режим окупації та похідні від нього досить чітко визначені в міжнародному праві, починаючи з статті 42 Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року та додатку до неї (а також рядом інших міжнародних угод). Там зазначено, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Відповідно, окупація поширюється лише на ту територію, де така влада встановлена і здатна виконувати свої функції. Виходячи з цього визначення, частина території Курської області РФ окупована Україною, адже перебуває під контролем регулярних військ України і там діє українська військова комендатура на чолі з генералом Москальовим.

Про цей факт важливо говорити прямо, адже намагання послуговуватись маніпулятивними формулюваннями на кшталт “возз’єднання історичних земель” чи “захисту російськомовного населення” – це те, що робить Росія і те, що в неї не надто добре вдається, враховуючи майже одностайну позицію світової спільноти. Натомість Україна з 2014 року називає речі своїми іменами, так, як вони названі у міжнародному праві. Завдяки цьому українська влада у 2014-2015 роках змогла сформувати, а після 2022 року – закріпити міжнародний консенсус щодо невизнання претензій РФ щодо українських територій.

Саме тому важливо не уподібнюватись росіянам, сподіваючись на те, що інші країни безумовно повірять в кожне слово представників української влади. Тим паче, що дії України не порушують ні Декларації про принципи міжнародного права 1970 року (на відміну від дій Росії, яка формально анексувала українські території – навіть ті, яких фактично не контролює), ні інших міжнародно-правових угод, які визначають статус окупації саме як тимчасовий і пов’язаний з досягненням певних цілей та здійсненням належного управління окупованою територією.

Зрештою, можна звернутись до історичного досвіду окупації території Німеччини союзниками після Другої світової війни. Ця окупація була наслідком розпочатої нацистським режимом агресивної війни та мала на меті недопущення подібного в майбутньому, а також забезпечення настання відповідальності для винуватців. Як тільки зазначені цілі були досягнуті, окупація Німеччини (принаймні з боку західних союзників) була завершена і влада перейшла від окупаційної адміністрації до національних урядів ФРН та НДР (з поправкою на політичний режим в демократичному та комуністичному світі), а з падінням комуністичного режиму – до об’єднання Німеччини в одну державу.

Слід зауважити, що російська влада теж називає окупацію Курської області та українські війська на своїй території як завгодно, але не окупацією та українськими військами. Спочатку Кремль запровадив там режим “надзвичайного стану”, ніби йшлося про паводок, а не повномасштабні бойові дії, потім – “режим контртерористичної операції”, хоча українські війська діють під своїм прапором та під власними розпізнавальними знаками, а днями російський президент взагалі знайшов на Курщині якихось “бандитів”, наче в нього будинок обікрали, а не понад 1000 кв.м території окупували (хоча через сумнівні ораторські здібності залишається ймовірність, що він говорив про власну армію).

Російська влада зайняла таку позицію не через незнання норм міжнародного права чи розгубленість, а через усвідомлення, що дії України на Курщині (і чим довше вони тривають – тим більше) змінюють парадигму російсько-української війни. Адже з окупацією Курської області уявлення про Україну як завідомо слабшу жертву, поразка якої є лише питанням часу (чи то тих самих “72 годин”, які нам давали західні розвідки, чи то кількох років), поступається ситуації, в якій Росія теж неспроможна захистити свої міжнародно визнані кордони. Тим паче, що йдеться про кордони ядерної держави.

Відтак, йдеться не про очікування доки Україна прийме “реальність” чи спонукання нашої держави до цього та до примирення з втратою територій і, можливо, частини суверенітету, а про необхідність досягти миру на умовах, які будуть прийнятними для обох сторін, а не продиктованими агресором. Такий результат багаторічної повномасштабної війни для Росії фактично дорівнює поразці (хоча для України не обов’язково буде перемогою).

Говорячи про правовий бік операції ЗСУ в Курській області, слід чітко розділяти дії та цілі України і дії та цілі РФ. У першому випадку йдеться про окупацію території противника виключно в межах воєнної операції з метою захисту від агресії, а в другому – про окупацію з метою подальшої анексії міжнародно визнаних територій жертви агресії. І в цьому контексті заява президента України є цілком правильною, особливо з огляду на постійні удари Росії по цивільних об’єктах на прикордонних територіях України. З цієї позиції логічно слідує згадане в попередньому абзаці – окупація російських територій може бути негайно припинена, а українські війська виведені за межі міжнародно визнаного кордону РФ у разі, якщо Росія вчинить аналогічні дії та припинить удари про українських містах. А отже припинення окупації Курщини і настання миру загалом залежить не від небажання України змиритись з втратою територій, а від небажання Росії припинити обстріли українських міст та окупацію українських територій.

Саме така позиція – з акцентом на залежності настання миру від рішень російської влади є значно більш сприятливою для України, ніж нинішня, яка полягає у сподіванні на те, що західні союзники України та країни Глобального Півдня якимось чином (часто всупереч власним інтересам) натиснуть на Росію заради інтересів України.

Зрештою, якщо світ не може відстояти ним самим встановлені норми міжнародних відносин, то Україна (як сторона, що захищається) вправі робити це власними методами.