Неочевидність перемоги

Назар Чорний
Фахівець з управління відносинами з авдиторією та керівник юридичного напрямку Букв

Гасла про майбутню та неодмінну перемогу України у розпочатій Росією війні, почали звучати як тільки минув перший шок після повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Десятий День Незалежності з початку російсько-української війни та другий – з початку повномасштабної також буде сповнений цими гаслами. Проте, досі немає єдиного розуміння та визначення – що таке перемога України? Як вона буде виглядати на практиці, а не в заявах чиновників? Які ознаки того, що Україна перемагає чи перемогла? Адже, якщо ніхто не може сказати, що таке перемога, то перемогою можна назвати все що завгодно. Навіть поразку.

За 18 місяців повномасштабної війни, Україна пройшла шлях від прогнозів зазнати поразки за 96 годин після початку повномасштабного російського вторгнення, спроб мирних переговорів на умовах Росії у березні 2022 року – до зірваних планів ворога на бліцкриг, двох успішних контрнаступів з втечею російських військ та десятками одиниць покинутої техніки, звільнення значних територій і єдиного окупованого ворогом обласного центру з 24 лютого.

Сьогодні українська армія перебуває на піку ще одного контрнаступу, який відбувається в таких же умовах, в яких так чи інакше буде відбуватись подальше звільнення українських територій. Очевидно, що це буде нелегкий і довготривалий процес. Розуміючи це, ми також повинні розуміти, що визначення перемоги України як звільнення всіх окупованих Росією територій означає, що перемога настане ще дуже нескоро, а жити в умовах більш чи менш інтенсивної війни доведеться, можливо, кільком поколінням українців. Якщо ці покоління, звісно, зможуть народитись та вирости.

При цьому, вкотре нагадала про себе і вкотре залишилась непоміченою за суперечками та взаємними звинуваченнями після російського обстрілу Чернігова 19 серпня ще одна обставина, яка стратегічно є значно важливішою, ніж відповідь на питання про те, хто допустив більше та більших помилок при організації заходу в чернігівському Драмтеатрі, який став мішенню Росії.

Деокупація українських територій може означати перемогу України, але не означає кінця війни, якщо при цьому Росія збереже сили, засоби та мотивацію для подальших ударів по території України чи наземних вторгнень. «Грати від оборони» означає постійну потребу в поповненні сучасних засобів ППО та авіації, які мають прикривати кожне місто та село, а не лише ряд ключових об’єктів та Київ. Це означає необхідність постійно тримати в готовності угруповання військ, кількісно близьке до нинішньої чисельності Сил оборони – для оперативного реагування на наземні вторгнення по всій протяжності українсько-російського кордону. А також мати резерв для ротації, отже – на тривалий час вилучити цих людей з соціального, культурного та економічного життя країни. І, найголовніше, це означає, що ініціатива буде на боці РФ, отже саме Росія диктуватиме зручні їй умови ведення бойових дій.

На сьогодні у нас відсутні засоби ураження, достатні для знищення російського військово-промислового та мобілізаційного потенціалу. Ба більше, навіть про теоретичну можливість надання нам таких засобів не йдеться, як і досі не йдеться про власні масштабні програми їньої розробки та серійного виробництва (хоча певні успіхи в цьому напрямку є, про що свідчить ряд інцидентів з російськими стратегічними бомбардувальниками). Варто також врахувати, що значна частина російського ВПК зосереджена далеко на сході Росії, що робить можливість знищення цих об’єктів реальною лише для сучасних крилатих ракет та ядерної зброї. Обидва варіанти для нас недоступні або не будуть доступні ще дуже довгий час.

Епізодичні удари дронів по Москві та інших, абсолютно неважливих для російського режиму російських містах, можуть якось псувати росіянам життя, але вони жодним чином не впливають на можливість Росії воювати. Ба більше, це може бути додатковим аргументом російської пропаганди, яка все частіше звертається до тез про те, що загарбницька війна Росії проти України, «насправді» є оборонною та народною. Зрештою, з російської точки зору, український контрнаступ є захопленням територій, які записані в російській конституції як територія Росії. І звільнений минулого року Херсон, на думку росіян, є «окупованим Україною Херсоном».

Не варто навіть намагатись знайти в цьому логіку чи здоровий глузд, просто приймемо таку точку зору як даність, яка виключає варіант закінчення війни шляхом укладення мирної угоди між Україною та Росією – українці не погодяться відмовитись від своїх територій, а будь-який російський режим підпише собі смертний вирок, віддавши те, що росіяни загарбали і записали «своїм». З позитивного – якщо пригадати, що саме збиралась підписати українська делегація під керівництвом головного «слуги» Давида Арахамії у кінці березня 2022 року після переговорів з росіянами – позаблоковий і без’ядерний статус та постійний нейтралітет України з відмовою від військово-політичних союзів (тобто НАТО), то залишається хіба порадіти, що тоді жадібність Путіна не дозволила йому «з’їсти» Україну по шматочках впродовж кількох наступних років замість спробувати проковтнути одразу все. На цьому він і «вдавився» (поки лише фігурально).

Варто розуміти й те, що довготривала війна не менше вигідна російському режиму, ніж згадана вище угода, яка фактично перетворює Україну на зв’язану жертву у підвалі маніяка. Чим більше росіяни будуть залучені у війну, яка відбувається переважно за межами Росії – тим більше «не на часі» будуть будь-які дії чи навіть ідеї про якісь зміни в самій Росії і тим більш безальтернативним робитиме режим Путіна (або його наступника) російська пропаганда, що й є реальною метою всього, що робить Росія. 

З усім цим, продовження «довгої війни» (поточна фаза російсько-української війни) без можливості локалізувати її на території безпосередніх бойових дій, без забезпечення переваги над ворогом (кількісна нам недоступна, а економічна і технологічна навіть з санкціями поки під великим питанням) та без повноцінного перенесення війни на територію Росії – жодним чином не наближує перемогу України.

Якщо Росія і надалі зможе завдавати ударів по будь-якій точці України, від Коломиї до Краматорська, від Одеси до Чернігова, не ризикуючи отримати симетричну відповідь по Москві – Україна залишатиметься в програшній позиції незалежно від положення лінії фронту на карті. І йдеться не лише про смерті цивільних, життя в постійній загрозі, продовження еміграції населення і руйнування економіки, які стали супутниками бойових дій з початку повномасштабної війни, а й про неможливість зупинити та розвернути ці процеси. 

Переселенці не повернуться в економічно мертву державу, де щодня може вбити російський дрон, а життя зупиняється на час тривоги. Інвестори не створять тут підприємства, які в будь-який момент зруйнує чи залишить без електроенергії російська ракета. Міжнародна підтримка України не є безлімітною, у наших партнерів також є свої інтереси, які не завжди співпадають з нашими, а їхня власна безпека укріплюється з кожним днем так само, як з кожним днем стікає кров’ю український народ і держава, які заради спільного виживання стримують все нові й нові сили, що Росія кидає на фронт.

Відтак можна зробити висновок, що для перемоги України передусім необхідне закріплення ситуації, в якій:

– Росія буде позбавлена можливості, ресурсів чи мотивації завдавати удари по території України поза лінією фронту, а також окуповувати нові території;

– Україна зможе реалізувати програми економічного та демографічного зростання (не лише відновлення) з залученням західних інвестицій, які стануть основою для посилення і модернізації армії, як з точки зору ефективної оборони і нарощення потенціалу засобів ефективного ураження цілей на території Росії, так і з боку закріплення соціального договору, в якому діючі військовослужбовці, ветерани російсько-української війни, і ті, хто прийде їм на зміну – отримають конкретні, юридично значимі та діючі гарантії належного фінансового забезпечення та збереження того соціального статусу, які є сьогодні;

– опція односторонньої ядерної ескалації буде виключена з «рівняння війни» і бойові дії обмежаться конвенційними засобами;

– Україна формально зберігає міжнародно визнані територію та кордони 1991 року і продовжує їх деокупацію, аж до повного фактичного повернення окупованих Росією територій під контроль створених згідно з українським законодавством органів влади.

Як досягти такої ситуації? 

Попри існування «Формули миру Зеленського», її пункти виглядають радше списком побажань про те, «як було б добре, якби було отак», ніж планом дій, який реально втілити в життя. Можливо, саме тому його просуванням влада займається передусім на міжнародній арені, тоді як в Україні про цей план не дуже й чули, адже перші пункти цього плану – «радіаційна та ядерна безпека», «продовольча безпека» та «енергетична безпека» є дуже далекими від того, що насамперед цікавить українців та може гарантувати безпеку і розвиток України.

Наступні ж пункти («звільнення полонених та депортованих», «відновлення територіальної цілісності», «виведення російських військ з України та припинення бойових дій») цікаві уже українцям, але за умови реалізації попередніх пунктів «формули Зеленського» – зовсім не цікаві країнам Півдня, чи Китаю, наприклад.

Крім того, всі ці пункти наштовхуються на непереборну проблему – це все не потрібно Росії, а в України, наших союзників та нейтральних держав наразі немає ані змоги, ані консенсусу, ані навіть наміру примусити Росію до зміни своїх намірів. Саме тому, єдиною формулою миру, яка не суперечитиме сама собі та матиме шанс на втілення, може бути лише «формула миру Байдена», плюс, наприклад, Шольца-Макрона (в кращому випадку), або Сі Цзіньпіна (в гіршому), але аж ніяк не Зеленського. 

Звісно, немає жодних гарантій, що українців така формула влаштує (в цій ситуації план Зеленського вигідно вирізняється тим, що українців він таки влаштовує, але цього аргументу може не вистачити для його втілення, особливо з огляду на стан справ з мобілізацією, яка яскраво демонструє в чому відмінність між «мене влаштовує» і «я готовий це втілювати в життя»). Або це може бути яка-небудь «формула «русского мира» Путіна» і тоді залишається лише сподіватись, що демократичний світ не захоче одягнути навушники, щоб крики розіп’ятої в підвалі маніяка жертви не надто псували ідилію життя за ядерним щитом НАТО.

Саме тому залишаються лише гарантії безпеки НАТО, які є тим ядерним, а також «військово-економічним» щитом (а разом з ним і «мечем»), який є запорукою майбутньої перемоги України. 

Звісно – вступ України до НАТО, чи отримання гарантій безпеки, передбачених 5-ю статтею Північноатлантичного договору від його ключових членів (серед яких, обов’язково, США) на період до формального приєднання до Альянсу, не можуть вважатись перемогою України. Але це буде той Рубікон, який відділятиме стан «Україна переможе, хоч це займе якийсь час» від наявного стану «Україна поки що воює». 

Якщо завгодно, надання Україні гарантій безпеки НАТО (а також гарантій збереження та розширення військово-економічної підтримки) можна вважати таким собі аналогом Тегеранської конференції 1943-го – коли факт поразки нацистів став уже питанням виключно часу і цей факт ставав дедалі більш очевидним усім, включаючи більшу частину німецького командування, аж до логічного фіналу 30 квітня в берлінському бункері.

Саме тому всі зусилля української влади та дипломатії передусім мають бути сконцентровані не на пошуках «знеболюючих» у вигляді ще кількох одиниць техніки, якою б ефективною вона не була, не на просуванні «іменних», дуже надихаючих, але абсолютно нереалістичних мирних ініціатив – а виключно на отриманні Україною таких гарантій безпеки, які передбачені статтею 5 Північноатлантичного договору. Для цього українська влада має прийняти та невідкладно здійснити будь-які реформи, які будуть необхідними для досягнення ключовими партнерами консенсусу щодо надання таких гарантій і неважливо, наскільки ці реформи не подобаються самій українській владі.

Безумовно, ці гарантії будуть розповсюджуватись лише на територію, яка не є окупованою російськими військами, а деокупація, як і зараз, ляже на плечі українців. Поширення їхньої дії на решту території України можливе як з моменту її деокупації і переходу її під управління органів влади, створених відповідно до українського законодавства, так і з моменту вступу України до НАТО як повноправного члена. Це є суто формальним аспектом і не матиме суттєвого впливу на загальний стан справ, адже відновлення життя на цих землях можливе лише за умови збереження життя та економіки на решті території України.

Очевидно, що Росія не капітулює після отримання Україною відповідних гарантій і не забереться з окупованих територій – навпаки, вони триматимуться за ці землі зубами, намагаючись зберегти хоч щось з того, що встигли загарбати. Але в цьому випадку час гратиме уже проти Росії, а не України. Звільнення української землі забере ще роки війни і тисячі життів українців, але в кінці цього шляху українці збережуть себе як нація на власній землі і у власній державі, а не як група людей, яка колись все це мала, але залишилась на межі фізичного зникнення в еміграції.

Також очевидно, що Росія навряд визнає свою поразку та перестане вважати ці території своїми, як і всю Україну – своєю тимчасово недоступною вотчиною. Російське суспільство ще навіть не ступило на довгий шлях, який привів сучасні європейські нації до звичних нам стандартів взаємовідносин. Немає навіть гарантій на те, що воно колись стане на цей шлях, чи пройде його до кінця. Але це залишиться вже виключно проблемою Росії.

Саме тому, остаточною перемогою України буде лише припинення існування імперської Росії – внаслідок соціально-культурної еволюції суспільства чи внаслідок припинення існування як єдиної держави через неможливість окуповувати нові землі, що є метою її існування – байдуже, бо: «Лиш на могилі ворогів ми станем вільними людьми». 

Зі ще одним Днем Незалежності всіх хто дожив. Вічна пам’ять поколінням тих, хто віддав життя за його настання. Сил і наснаги всім, хто робить можливим настання наступного.

Вночі 2 березня російські окупанти завдали ударів безпілотниками по місту Харків, внаслідок чого спалахнула пожежа.

Україна може отримати перші снаряди протягом кількох тижнів в рамках чеської ініціативи із закупівлі 800 тисяч боєприпасів для України з-за меж ЄС, яку спільно фінансують різні держави.

Протягом дня, 1 березня, російські загарбники здійснили 28 обстрілів прикордонних територій та населених пунктів Сумської області. Загалом зафіксовано 157 вибухів. 

Протягом доби, 1 березня, на фронті відбулося 73 бойових зіткнення. Загалом ворог завдав 6 ракетних та 79 авіаційних ударів, здійснив 62 обстріли з РСЗВ по позиціях наших військ та населених пунктах. 

На записі із камер спостереження, оприлюдненому у соціальних мережах, зафіксовано момент, коли російська система протиповітряної оборони перекинулася на повороті у місті Сочі.