Росія тестує НАТО, а Захід танцює на українських граблях, відкриваючи Москві нові можливості
Зараз усі обговорюють навчання Росії та Білорусі, і їхні провокації. На жаль, це не є чимось новим: за минулий рік було зафіксовано 36 вторгнень у повітряний простір країн НАТО. Такі інциденти траплялися задовго до каденції Трампа, хоч Байден, без сумніву, був менш толерантним до диктаторів – і підтверджував це не лише словами.
Попри те, що нинішня нахабна поведінка росіян є безпосереднім наслідком бездіяльності Трампа та його любові до Путіна, зводити все до однієї персони – означає виправдовувати бездіяльність інших. Москва тестує кордони НАТО незалежно від того, хто сидить у Білому домі. І замість фокусуватися на іменах, потрібно говорити про головне – про колективну оборону Альянсу без огляду на США (які з цієї гри випали, ймовірно, до кінця каденції Трампа).
Реальної активації статті 5 НАТО ми не побачимо (як би цього не хотілося). Тому єдина адекватна відповідь на російські провокації – це більше зброї й допомоги Україні. Чи розуміє це Захід, і чи поставить цю дійсність вище за свої політичні амбіції? І йдеться не про санкції, які спрацюють десь через пів року, коли РФ встигне адаптуватися, а такий рівень допомоги, щоб результати провокацій РФ були для них від’ємними.
Адміністрація Байдена дуже любила термін “управління ескалацією”. Слово “управління” означає, що ви нав’язуєте противнику можливий спектр дій, а не тиждень думаєте над відповіддю. Бо кожне зволікання лише підштовхує Москву до нових експериментів, як це видно з історії війни в Україні, де повільне надання ключової зброї – від Javelin і Stinger на початку до ATACMS і F-16 з багатомісячними затримками – дозволило Росії адаптуватися, посилити оборону та навіть залучити союзників на кшталт Північної Кореї, яка надіслала щонайменше 10 000 військових для підтримки Москви.
Така обережність не стримувала ескалацію, а навпаки, робила Європу та США менш безпечними, бо давала Кремлю час на переозброєння та маніпуляцію ядерними погрозами, перетворюючи “управління” на “параліч ескалації”. Якщо Захід і далі відповідатиме на провокації півтора абзацами “глибокого занепокоєння”, то в Кремлі це сприйматимуть не як обережність, а як запрошення перейти наступну червону лінію.
НАТО, звісно, реагує – посилюючи східний фланг операціями на кшталт Eastern Sentry та розгортанням додаткових контингентів у Польщі та країнах Балтії, але ці кроки часто залишаються реактивними, а не проактивними, дозволяючи Росії тестувати межі Альянсу без суттєвих наслідків.
Захід (окрім країн Балтії) під тиском російської пропаганди переважно вважає, що ця війна стосуватиметься лише України. Вони переконані, що ні перемога, ні програш України їх безпосередньо не стосуватиметься, а ультраправі політики, які активно здобувають лідерство, у цьому запевняють населення – від Віктора Орбана в Угорщині, який блокує допомогу ЄС та підтримує зв’язки з Москвою, до Марін Ле Пен у Франції.
У США подібні голоси лунають від MAGA-крила республіканців, як Марджорі Тейлор Грін чи Джош Гоулі, які блокують фінансування України, стверджуючи, що гроші краще витратити на внутрішні проблеми, як міграція чи кордон з Мексикою – заплющивши очі на те, що російська агресія може поширитися на Європу.
На щастя, є й винятки. Емманюель Макрон під час свого другого (і останнього за законом) терміну став чи не головним адвокатом України на міжнародній арені. Показово, що саме тоді, коли про вибори вже можна не думати, французький президент почав називати речі своїми іменами та діяти так, як, можливо, хотів і раніше, але електоральні настрої не дозволяли. Серед стовпів підтримки України на Заході варто назвати й прем’єра Великої Британії Кіра Стармера. Проте ці голоси часто губляться в хорі популізму й російської пропаганди.
Опитування в Європі та США показують, що хоча більшість підтримує Україну (наприклад, 72% американців та до 88% у Данії), багато хто вважає, що війна не вплине на їхню безпеку, і лише 55% європейців у ЄС підтримують продовження допомоги “стільки, скільки потрібно”, тоді як у країнах на кшталт Італії ця підтримка падає до 52%.
Тому Захід не поспішає грати на випередження: він не вірить, що настане час, коли за власні помилки потрібно буде платити, і Путін постукає не в Київ, а уже в Ригу чи Варшаву – хоч це вже відбувається з гібридними загрозами, від саботажу до порушення кордонів. Помилки усі ці допущені були вже українцями, більшості з яких навіть у 2022 році, на восьмому році війни, здавалося малоймовірним, що росіяни підуть на нас повномасштабною війною. І де ми зараз? Сидимо на четвертому році повномасштабної війни, під вибухи (буквально в цей момент у моєму місті) та дивимося, як Європа тестує на міцність позичені у нас граблі.
Така недооцінка загрози не веде до миру: вона веде до послаблення єдності Заходу, дозволяючи Росії перебудовувати глобальний вплив через “пост-західний” порядок з союзниками на кшталт Китаю та Індії, які не вважають Москву загрозою. Слабкий Захід потрібен Путіну для встановлення Росією статусу “наглядача Європи”, де він різними шляхами – від фінансування партій до енергетичної голки – диктуватиме свої правила, оскільки лише так РФ зможе бути повноцінним партнером у новому світовому порядку. В цій історії немає “миру”, “демократії” та “вільної Європи” – є лише ілюзія стабільності, яка завтра обернеться новим шантажем.
Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
У далекому 2017-му співак Дорн дав інтерв’ю «хорошому русскому» Дудю. Дорн назвав війну Росії проти України «ссорой двух братьев». Та додав «младшие братья сказали “нет” всему от старшего брата, “хотим все свое”». Молодшими братами Дорн назвав українців – типовий меншовартісний світогляд, який десятиріччями Росія нав’язувала українцям. Це вже було після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі.
Раптова відставка уряду, яка пішла не за планом, протести реакція на спробу відставкою уряду замаскувати усунення популярного міністра, заміна головнокомандувача як спроба “домовитись посередині” з громадянським суспільством і нарешті відкликання посла зі США з негайним врученням їй підозри – в будь-який інший час такий вир подій міг би викликати припущення про те, що у владі триває серйозна криза, яка перекроїть політичний ландшафт України на наступні роки.
10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.