Росія тестує НАТО, а Захід танцює на українських граблях, відкриваючи Москві нові можливості
Зараз усі обговорюють навчання Росії та Білорусі, і їхні провокації. На жаль, це не є чимось новим: за минулий рік було зафіксовано 36 вторгнень у повітряний простір країн НАТО. Такі інциденти траплялися задовго до каденції Трампа, хоч Байден, без сумніву, був менш толерантним до диктаторів – і підтверджував це не лише словами.
Попри те, що нинішня нахабна поведінка росіян є безпосереднім наслідком бездіяльності Трампа та його любові до Путіна, зводити все до однієї персони – означає виправдовувати бездіяльність інших. Москва тестує кордони НАТО незалежно від того, хто сидить у Білому домі. І замість фокусуватися на іменах, потрібно говорити про головне – про колективну оборону Альянсу без огляду на США (які з цієї гри випали, ймовірно, до кінця каденції Трампа).
Реальної активації статті 5 НАТО ми не побачимо (як би цього не хотілося). Тому єдина адекватна відповідь на російські провокації – це більше зброї й допомоги Україні. Чи розуміє це Захід, і чи поставить цю дійсність вище за свої політичні амбіції? І йдеться не про санкції, які спрацюють десь через пів року, коли РФ встигне адаптуватися, а такий рівень допомоги, щоб результати провокацій РФ були для них від’ємними.
Адміністрація Байдена дуже любила термін “управління ескалацією”. Слово “управління” означає, що ви нав’язуєте противнику можливий спектр дій, а не тиждень думаєте над відповіддю. Бо кожне зволікання лише підштовхує Москву до нових експериментів, як це видно з історії війни в Україні, де повільне надання ключової зброї – від Javelin і Stinger на початку до ATACMS і F-16 з багатомісячними затримками – дозволило Росії адаптуватися, посилити оборону та навіть залучити союзників на кшталт Північної Кореї, яка надіслала щонайменше 10 000 військових для підтримки Москви.
Така обережність не стримувала ескалацію, а навпаки, робила Європу та США менш безпечними, бо давала Кремлю час на переозброєння та маніпуляцію ядерними погрозами, перетворюючи “управління” на “параліч ескалації”. Якщо Захід і далі відповідатиме на провокації півтора абзацами “глибокого занепокоєння”, то в Кремлі це сприйматимуть не як обережність, а як запрошення перейти наступну червону лінію.
НАТО, звісно, реагує – посилюючи східний фланг операціями на кшталт Eastern Sentry та розгортанням додаткових контингентів у Польщі та країнах Балтії, але ці кроки часто залишаються реактивними, а не проактивними, дозволяючи Росії тестувати межі Альянсу без суттєвих наслідків.
Захід (окрім країн Балтії) під тиском російської пропаганди переважно вважає, що ця війна стосуватиметься лише України. Вони переконані, що ні перемога, ні програш України їх безпосередньо не стосуватиметься, а ультраправі політики, які активно здобувають лідерство, у цьому запевняють населення – від Віктора Орбана в Угорщині, який блокує допомогу ЄС та підтримує зв’язки з Москвою, до Марін Ле Пен у Франції.
У США подібні голоси лунають від MAGA-крила республіканців, як Марджорі Тейлор Грін чи Джош Гоулі, які блокують фінансування України, стверджуючи, що гроші краще витратити на внутрішні проблеми, як міграція чи кордон з Мексикою – заплющивши очі на те, що російська агресія може поширитися на Європу.
На щастя, є й винятки. Емманюель Макрон під час свого другого (і останнього за законом) терміну став чи не головним адвокатом України на міжнародній арені. Показово, що саме тоді, коли про вибори вже можна не думати, французький президент почав називати речі своїми іменами та діяти так, як, можливо, хотів і раніше, але електоральні настрої не дозволяли. Серед стовпів підтримки України на Заході варто назвати й прем’єра Великої Британії Кіра Стармера. Проте ці голоси часто губляться в хорі популізму й російської пропаганди.
Опитування в Європі та США показують, що хоча більшість підтримує Україну (наприклад, 72% американців та до 88% у Данії), багато хто вважає, що війна не вплине на їхню безпеку, і лише 55% європейців у ЄС підтримують продовження допомоги “стільки, скільки потрібно”, тоді як у країнах на кшталт Італії ця підтримка падає до 52%.
Тому Захід не поспішає грати на випередження: він не вірить, що настане час, коли за власні помилки потрібно буде платити, і Путін постукає не в Київ, а уже в Ригу чи Варшаву – хоч це вже відбувається з гібридними загрозами, від саботажу до порушення кордонів. Помилки усі ці допущені були вже українцями, більшості з яких навіть у 2022 році, на восьмому році війни, здавалося малоймовірним, що росіяни підуть на нас повномасштабною війною. І де ми зараз? Сидимо на четвертому році повномасштабної війни, під вибухи (буквально в цей момент у моєму місті) та дивимося, як Європа тестує на міцність позичені у нас граблі.
Така недооцінка загрози не веде до миру: вона веде до послаблення єдності Заходу, дозволяючи Росії перебудовувати глобальний вплив через “пост-західний” порядок з союзниками на кшталт Китаю та Індії, які не вважають Москву загрозою. Слабкий Захід потрібен Путіну для встановлення Росією статусу “наглядача Європи”, де він різними шляхами – від фінансування партій до енергетичної голки – диктуватиме свої правила, оскільки лише так РФ зможе бути повноцінним партнером у новому світовому порядку. В цій історії немає “миру”, “демократії” та “вільної Європи” – є лише ілюзія стабільності, яка завтра обернеться новим шантажем.
9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.
Істерія навколо параду в Москві, яку самі ж росіяни і накрутили, оголивши всі вразливі обʼєкти заради посилення системи ППО навколо Красної площі, погрожуючи ударами по Києву (наче це щось нове) і черговим застосуванням «Орєшніка», завершилась тим, що росіянам довелось просити президента США поторгуватись з українцями, щоб ті дозволили провести парад на честь найбільшого російського свята.
Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”.
На початку 2026 року Україна та МВФ оголосили про угоду щодо нової кредитної програми на $8,1 мільярда. Серед зобов’язань, на які погодився уряд Юлії Свириденко – «усунути митні лазівки для імпорту споживчих товарів». Простіше кажучи, скасувати безподаткове ввезення товарів вартістю до 150 євро з іноземних інтернет-магазинів. Після скандалу уряд заявив, що нібито домігся скасування цього зобов’язання, але наприкінці квітня видання Reuters спростувало слова Юлії Свириденко – питання ПДВ на посилки все ще актуальне і від України очікують рішень.
Завтра друг Дональда Трампа та Володимира Путіна (одночасно) Віктор Орбан спробує втриматися на посаді прем’єра Угорщини, яку займає безперервно 16 років. На допомогу йому Росія відправила агентів воєнної розвідки, а США – віцепрезидента Джей Ді Венса. Останній звинуватив Україну та ЄС у втручанні в угорські вибори, хоча ані ЄС, ані Україна не ведуть агітації ні за Орбана, ні за його опонентів. На відміну від самого Венса, який на мітингу в Будапешті заявив: “Віктор Орбан переможе на наступних виборах в Угорщині – я цілком упевнений і в цьому”.