Синдром Чорнобиля: ексгумація правди крізь призми історії, реалій, рецидивів та майбуття

Є злочини, масштаби, тяжкість та значимість наслідків яких не дозволяють застосувати строк давності притягнення до кримінальної відповідальності для звільнення їхніх винуватців від неї. Зокрема, якщо їх скоєно проти основ національної безпеки України, проти миру й безпеки людства, або коли йдеться про катування. А у разі, якщо злочин вчинили щодо неповнолітньої особи, то строк давності починають відраховувати з моменту досягнення нею повноліття. Злочини ж, про які йдеться у цій статті – унікальні тим, що охоплюють одразу усі вище вказані винятки! До того ж, здійснено їх не лише проти тогочасних безпосередніх жертв, але й проти усіх нас та майбутнього. Проти України, яка на той час ще не здобула своєї незалежності та наших дітей та майбутніх онуків. Бо і їх наслідки, і самі вони тривають та триватимуть ще довго, завдаючи і реального, і фантомного болю – буквально за Шевченком – «і мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні…»

Страшна таємниця за сімома замками

Бо мова не лише і не стільки про безпосередні причини та винуватців трагедії, визнаної ще 38 років тому (і такою, на жаль, вона залишається й досі!) найстрашнішим цивільним ядерним інцидентом у світі та найбільшою за всю історію ядерної енергетики катастрофою, на згадку про яку щороку 26 квітня вшановують Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф та проголошений у 2003 році Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародний день пам’яті про чорнобильську катастрофу. І навіть не про організаторів цього злочину з Кремля, що вирішили спорудити одну з найпотужніших на той час в Європі АЕС – із недосконалими реакторами, непосвяченим у недоліки реакторів та недостатньо кваліфікованим персоналом – менш ніж за 100 км напряму (134 км автошляхами) від багатомільйонного міста-столиці тоді ще УРСР.

А про фатальні наслідки свідомої й цинічної брехні – як Кремля та керованих звідти КДБ, ЗМІ, республіканського та місцевого керівництва усіх рівнів, а згодом – і їх спадкоємців у владі, міністерствах і відомствах, ЗМІ спершу СРСР, КДБ та УРСР, а відтак – й вже у незалежній Україні та Росії. Брехні, що – нехай і з інших мотивів та причин – триває й досі. Бо усієї правди, жорсткої та страшної – як про майже мільйон людських жертв та десятки мільйонів тих, хто втратив і продовжує втрачати здоров’я (навіть згідно з офіційними даними, радіоактивного опромінювання зазнали майже 8,4 млн мешканців України, Білорусі та Росії), так і про реальну онкогенну ціну «найдешевшої» енергії від АЕС – пересічні українці не дізнаються, либонь, ніколи. Її, надійно і ретельно поховану під таємними й службовими грифами, знає лише вузьке коло атомно-енергетичного лобі, влади та вчених-радіологів, як от фахівці Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України (Київ). Як і окремі фахові екологи, зокрема Юрій Щербак – доктор медичних наук, голова Наглядової ради Національного медичного університету імені О. Богомольця, перший міністр охорони навколишнього середовища України, ексголова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка, один із засновників і голова Української екологічної асоціації “Зелений світ”, автор документальної повісті «Чорнобиль» (1987 року!), що десятиліттями по крихтах вивчали, збирали та аналізували цю проблему та намагаються донести світові свої застереження.  Та ще архіви КДБ, із незначної частини яких у 2006 році, аж через 20 років(!) після Чорнобильської катастрофи, СБУ зняла гриф “секретно”. Ще через 9 років ту частину архівів КДБ щодо ЧАЕС, яка вціліла в Україні, відкрили завдяки закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років, ухваленому в квітні 2015-го. Значну роботу в цьому напрямку тоді зробив Український інститут національної памяті. З 2017 року документи Національного архівного фонду, які стосуються аварії на Чорнобильській АЕС, включено до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Памʼять світу». Утім, як запевняє дослідник Чорнобильської катастрофи Олег Бажан, основний масив архівних документів про аварію залишився у Москві – й він досі засекречений. Ба більше, зараз держава, яка ховає за сімома замками архівні документи та боїться історичної правди, окупувала Запорізьку атомну електростанцію – найбільшу в Європі та своїми діями загрожує новою ядерною катастрофою.

А наразі, аби процес осмислення того, що відбулося в Чорнобилі у 1986-му, тривав, доконче необхідна термінова «ексгумація» правди – як про ЧАЕС зокрема, так і про ризики атомної енергетики в Україні загалом. Аби вона врешті побачила світ у концентрованому вигляді, і українці усвідомили бодай найважливіші – для самих себе та своїх нащадків, нинішніх і майбутніх – аспекти. Вже нині, попри і всупереч війні. Бо незнання реалій вбиває – хай і повільніше за ракети, бомби, «шахеди» та артилерію. Щоб полегшити це непросте завдання, я зібрав та проаналізував необхідну інформацію з усіх вищезгаданих джерел. А висновки робіть самі.

Мутант, брехня та пошук крайніх

«Чорнобильська атомна електростанція була нежиттєспроможним мутантом радянського військово-ядерного комплексу, оскільки первинно реактор РБМК був спроектований для отримання зброєвого плутонію і не призначався для енергетичних цілей в  цивільній енергетиці, – пояснює Юрій Щербак, перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України. – Конструкція, управління та безпека реакторів типу РБМК мали суттєві недоліки, що в поєднанні з діями некваліфікованого персоналу, який порушував інструкції з експлуатації реактора, робило цей об’єкт  вибухонебезпечним».

Загалом, за даними КДБ (доповідна за 16.10.1981), “за період експлуатації 1977-1981 рр. на атомній електростанції сталося 29 аварійних зупинок, із них 8 – з вини персоналу, а решта – через різні технічні причини”.

Натомість в СРСР від початку провину за катастрофу покладали винятково, або майже винятково лише на персонал. У цьому запевняли як Державна комісія, створена в СРСР для розслідування причин катастрофи, так КДБ СРСР, що проводив окреме провадження, та врешті суд. Міжнародне агентство з атомної енергії у власному звіті 1986 року в цілому підтримало цю точку зору.

Цікаво, що після розвалу СРСР та здобуття незалежності Україною пояснення причин аварії зм інилисяя на діаметрально протилежні(!), зокрема і в МАГАТЕ. Консультативний комітет з питань ядерної безпеки (INSAG) 1993 року оприлюднив новий звіт, що приділяв більшу увагу серйозним проблемам в будові реактора. У ньому багато висновків, зроблених 1986 року, визнано помилковими.

У сучасному ж викладі причини аварії є наступними:

• реактор було неправильно спроєктовано, він був потенційно небезпечним;
• персонал не був проінформований про ці небезпеки;
• працівники ЧАЕС припустилися низки помилок і ненавмисно порушили затверджені настанови, частково через відсутність знань про загрози реактора;
• вимкнення захисту або не вплинуло на розвиток аварії, або не суперечило нормативним документам.

Рівень радіації в деяких місцях після аварії був близько 5.6 Р/сек, тобто 20 000 Р/год. Смертельною вважається доза, яка дорівнює 500 Рентген за 5 годин. Тобто, в деяких місцях незахищені працівники отримували смертельну дозу радіації за декілька хвилин.

На мить аварії на ЧАЕС було два дозиметри, кожен на 1000 Рентген. Але внаслідок аварії один було знищено, а інший після ввімкнення виявився… неробочим. Всі інші дозиметри мали межу в 0.001 Р/сек. Тому працівники могли визначити максимальний рівень радіації в 3.6 Р/год, тоді як справжні рівні радіації в окремих місцях перевищували його в 5600 разів!

Найбільші дози отримали приблизно 1000 осіб, які перебували поряд з реактором під час вибуху і ті, що брали участь в аварійних роботах в перші дні після нього.

Радянська влада робила все, щоб приховати від світу наслідки катастрофи. Два дні світ нічого не знав про вибух. Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, але й Східну Фракію, Югославію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литовську РСР, Естонську РСР, Латвійську РСР, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехословаччину, Нідерланди, Бельгію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію, Британію та острів Мен. Символічно, що інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (1100 км від місця аварії!) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема. Відтак шведська влада звернулася до Москви із вимогою надати пояснення.

З доповідної КДБ УРСР до ЦК КПУза 28 квітня 1986 року: «Станом на 8 годину ранку 28 квітня радіаційна ситуація характеризувалася рівнем радіації гамма-часток: на 3-му і 4-му енергоблоках 1000-2600, на окремих ділянках в межах міста – 30-160 мікрорентгенів на секунду. Здійснюються заходи з недопущення розповсюдження панічних чуток і тенденційної інформації”. На документі поруч із даними про радіацію – примітка першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького: “Что это означает?”

«Відповідаючи на запитання товариша Щербицького, можна було б назвати лише одну цифру: нині, за даними Державної служби з надзвичайних ситуацій, радіаційний фон у Києві становить 12 мкР/год. За радянських часів нормальний природний радіаційний фон становив 8-12 мкР/год. Іншими словами, рівень радіації перевищував норму у сотні разів!» – коментує журналістка ВВС Україна Анастасія Зануда.

Експерти ЦРУ вже 29 квітня 1986-го підготували звіт про подію на ЧАЕС, де назвали її найстрашнішою ядерною катастрофою в історії  і наголосили, що чутки про тисячі загиблих та постраждалих в різний спосіб від аварії небезпідставні.  Того ж дня адміністрація американського президента Рейгана запропонувала допомогу радянському дипломату, який прибув до Держдепу для обговорення питання ядерного озброєння.

30 квітня Рональд Рейган отримав повідомлення від Михайла Горбачова. Сергій Плохій у книзі “Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи” наводить це повідомлення: “СРСР заявляє, що витік радіоактивних матеріалів призвів до часткової евакуації населення… радіаційна обстановка стабілізувалася… рівні забруднення, незважаючи на часткове перевищення допустимих норм, не потребують спеціальних заходів для захисту населення”.

Натомість у радіоактивному Києві, щоб показати світові, що, мовляв, нічого не сталося, 1 травня на святкову демонстрацію вивели тисячі людей, в тому числі і дітей. У перші дні травня вітер віяв у напрямку Києва. 1 травня об 11:00 рентгенометр АН УРСР засвідчив значення близько 2500 мкР/год, коли саме в цей час на Хрещатику провели «Чорнобильську» демонстрацію. Це перевищення норми більш ніж у 200 разів!

«Він мав стати маркером для світової спільноти про те, що ситуацію контролюють, люди у безпеці і почуваються захищеними, – пише Сергій Плохій у книзі «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи», – а західні ЗМІ, поширюючи неправдиву інформацію про колосальні руйнування і тисячі жертв унаслідок аварії, стали частиною пропагандистської війни. Кадри усміхнених киян, які крокують центром міста, мали транслювати послання усім – партія контролює ситуацію».

Водночас кадри з газет стали красномовним свідченням злочину радянської влади проти людей: «Тисячі киян вийшли 1 травня на головну магістраль міста-героя – Хрещатик, – напише 2 травня газета «Вечірній Київ», –  в урочистостях на Хрещатику взяли участь понад 120 тисяч киян та гостей столиці». Щодо цих цифр є певні застереження, бо на місцевому партійному рівні було встановлено квоту щодо кількості учасників акції від кожного з десяти районів Києва – у 2000 осіб (зазвичай цей показник коливався в межах 5 000 осіб).

На ранок 3 травня в Україні шпиталізували 911 пацієнтів із симптомами радіаційного ураження. Наступного дня  – 1345, зокрема 330 дітей. Згодом радіологічні відділення київських лікарень заповнилися вщент, і приймати пацієнтів з цим діагнозом почали за межами міста. 

У травні 1986 року 5 відділ 6 Управління КДБ СРСР склав перелік відомостей (всього 26 пунктів) щодо подій на ЧАЕС, які підлягали засекреченню. Для того, щоб применшити масштаби трагедії, органи держбезпеки слідкували за нерозголошенням у пресі та приватних розмовах таких тем: причини аварії на 4-му енергоблоці ЧАЕС, дані про характер та обсяги руйнувань, кількість та склад суміші, виверженої із зруйнованого реактора під час вибуху, відомості про рівень радіоактивного забруднення у приміщеннях атомної електростанції та в 30-кілометровій зоні, діапазон дезактиваційних робіт у ході ліквідації наслідків аварії, статистику захворюваності на променеву хворобу серед персоналу станції, ліквідаторів, евакуйованого населення, факти масового отруєння та епідеміологічних захворювань, пов’язаних з аварією. До списку входили дані про обсяг державних капіталовкладень на консервацію 4-го енергоблоку, найменування організацій та кількість працівників, причетних до ліквідаторських робіт.

Аби приховати масштаби трагедії, влада вдалася до безпрецедентних заходів щодо приховування справжніх діагнозів постраждалим від променевого ураження. «Адміністрація Київської області та 25 лікарень, грунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР, в історіях хвороб пацієнтів з ознаками «променева хвороба вказують діагноз «вегетосудинна дистонія», – йдеться у Довідці 6 відділу УКДБ УРСР по м. Києву (від 13 травня 1986 року).

Паралельно КГБ організувало стеження ледь не за кожною людиною – з «панікерами» проводилися «профілактичні бесіди». Документи про це в Україні є у вільному доступі – Інститут історії України НАНУ та Галузевий державний архів СБУ підготували двотомник «Чорнобильське досьє КГБ», який видав Український інститут національної пам’яті.

У перші роки після Чорнобильської катастрофи наукова громадськість України звинувачувала кремлівську владу  і МАГАТЕ, як міжнародну агенцію ООН, у приховуванні даних та упередженому ставленні до оцінки ризиків катастрофи. І для цього були вагомі підстави.

8 травня до Києва, на запрошення радянської влади, приїхав генсек МАГАТЕ Ханс Блінкс. Цей візит мав засвідчити, з одного боку, відкритість влади, з іншого, якщо все вдасться – продемонструвати, що не такі вже й страшні масштаби аварії, як це подає західна преса. Довго вирішувалося питання, яким чином доправити Блінкса до ЧАЕС. Автомобільними шляхами була небезпека потрапити в клуби радіоактивного пилу, який осів на землю. Дозиметри в таких місцях просто зашкалювали. З гелікоптера ж було б видно секретну радіолокаційну станцію “Дуга”. Після довгих консультацій Горбачов  дав дозвіл на використання гелікоптера. Як пише Сергій Плохій, невідомо, чи помітив Блікс “Дугу”, але він зафіксував у кабіні, на висоті 400 метрів та на відстані 800 метрів від реактора, випромінювання у 350 мілірентген на годину. За межами ж кабіни гелікоптера заміри не здійснювали та саму АЕС не відвідували! Натомість приземлилися в Чорнобилі й звідти полетіли в Київ.  На пресконференції, яку Блінкс дав у Москві він сказав: “Ми змогли побачити людей, які працювали на полях, худобу на пасовищах, авто, які рухалися вулицями. Росіяни впевнені, що зможуть знезаразити територію. Вона знову стане придатною для сільського господарства”. 

А кого в результаті покарали? Одним з основних винуватців аварії визнано колишнього директора станції В.Брюханова. Мовляв як керівник складного в технологічному відношенні підприємства, він не забезпечив його надійної, безпечної експлуатації та неухильного виконання персоналом встановлених правил. «Відсутність взаємної вимогливості, безпринципність призвели до того, що серед керівництва АЕС і частини спеціалістів склалась атмосфера вседозволеності, благодушності та безтурботності. Все це сприяло виникненню і розвитку аварійної ситуації, зумовило невмілі, нерішучі дії персоналу в екстремальних умовах» – цитувало рішення суду ТАРС. А далі вирок – у кращих традиціях судових «трійок» часів Сталіна: «Виявивши розгубленість і боягузтво, Брюханов не вжив заходів до обмеження масштабів аварії, не ввів у дію план захисту персоналу і населення від радіактивного випромінювання, у поданій інформації навмисне занизив дані про рівні радіації, що перешкодило своєчасній евакуації людей з небезпечної зони». Певна річ, суд виявив факти грубого нехтування службовими обов’язками головним інженером АЕС і його заступником. «Непідготовленим до дій в аварійній ситуації» визнали й черговий персонал зміни блоку. А начальник зміни Б. Рогожкін «самоусунувся від керівництва випробуваннями і контролю за роботою реакторної установки. Одержавши повідомлення про аварію, він не ввів у дію систему сповіщення персоналу».  Відтак судова колегія засудила В. Брюханова, М. Фоміна, А. Дятлова до найвищої міри покарання, передбаченої за ці злочини Кримінальним кодексом,— десяти років позбавлення волі, Б. Рогожкіна — до п’яти, О. Коваленка — до трьох років позбавлення волі…

2019 року американська розвідка розсекретила Звіт про Чорнобильську катастрофу. За її даними, в перші дні катастрофи в офіційних документах СРСР число загиблих внаслідок техногенної катастрофи було зменшено в 50 разів, а всі, хто були поруч з четвертим енергоблоком, або загинули відразу, або отримали смертельну для людини дозу радіації…

Парадокс «дволикого Януса»

Страшний шрам закарбували радіація, Чорнобильська катастрофа та брак правдивої інформації про її наслідки та вплив і на моїй родині. Найдорожчою ціною заплатила за цинічну владну брехню найближча мені – за духом і кров’ю – людина, батько. Попри те, що як досвідчений лікар-хірург та рентгенолог (25 років лікарської практики на той час), краще за більшість відправлених у 30-кілометрову Чорнобильську зону практично одразу після катастрофи розумів, що його там чекає. Бо присяга Гіпократа зобов’язувала рятувати тих, кого кинули у самісіньке пекло практично без жодного захисту – надто ж кількасот тих юних солдатів-строковиків, яких, за відсутністю на ті часи роботів, відправили закривати витоки радіації практично голіруч… Невиправний оптиміст й затятий спортсмен: потрапивши ще немовлям разом із усією родиною – 18-річною мамою, 29-річним батьком, бабусею й дідусем – під репресії одразу після окупації «совєтами» Західної України у 1939-му, відтак загартував до шести років тіло й волю до життя у сталінських концтаборах у Сибіру, він в юності став віцечемпіоном України з плавання серед молоді, років до сорока «з хвостиком» моржував… Тож, коли після трьох місяців у Чорнобильській зоні повернувся додому, запевняв, що почував себе там «як на курорті», «відпочиваючи» від опромінення у рентген-кабінеті. Мовляв, та я вечорами після роботи щодня там купався у ставку! 🙂 А індивідуальний індикатор опромінення там викинув наступного ж дня після прибуття. Бо, по-перше, той «зашкалив» і зіпсувався, а по-друге, бо “я у рентген-кабінеті за день більше набираю” ))… Проте менше, ніж через рік пережив перший мікроінфаркт. До слова, як зауважують нині професійні онкологи, «важливою особливістю аварії на ЧАЕС була також недосконалість фізико-дозиметричного забезпечення навіть при роботі в зоні ураження організованих контингентів»..

А поки тато «відпочивав» у Чорнобильській зоні (мобілок ж тоді не було!), я тим часом збирався вступати на журналістику до Київського університету. А що «за совка» не існувало ЗНО та можливості подавати документи одразу до кількох вишів, а у Львові вступні іспити стартували тижнями раніше, хоча й конкурс на місце був вищим, я вирішив випробувати долю: «не пройду тут, встигну податись до Києва». І лише тому, що вдалося вступити, а секретарка декана категорично відмовилася повертати документи – мовляв, усі з Києва втікають, а тобі туди не терпиться?! – я уник шансу «підсмажитися»…

Утім, якби ж я тоді знав те, що знаю нині! Для багатьох не секрет, що, з іншого боку, радіація використовується при лікуванні онкологічних захворювань, знищуючи ракові клітини при спрямованому випромінюванні. До того, як зауважують фахівці-онкологи, чимало залежить як від сили імунітету кожної людини, так і від індивідуальної радіочутливості професіоналів, насамперед променевих діагностів, радіаційних онкологів, а також персоналу атомних підприємств, уранових шахт тощо…

Не секрет, що у нашій країні рентгенологи завше були в дефіциті – попри певні пільги через шкідливість, зокрема, нарахування подвійного стажу (рік за два), мало хто з лікарів погоджується ризикувати здоров’ям. Натомість батько, втративши через професійне захворювання можливість бути хірургом після 17-річної практики зі скальпелем, пропрацював рентгенологом ще майже 36 років(!) – попри передбачені нормами десять із правом на дострокову пенсію! Відтак вийшов на пенсію лише у 75, хоча перед цим пройшов переатестацію, вкотре підтвердивши вищу категорію, підписав новий контракт… Але його підкосила мамина смерть – туга за коханою і серце відправили його до лікарні замість на працю – в ролі пацієнта.

А проте таки пережив маму на шість років! Великий життєлюб, він мужньо боровся з численними хронічними хворобами, пережив кілька абляцій, а на 82-му році життя (вікова «група ризику»), вже із вживленим у груди кардіостимулятором серця, у серпні 2020-го переміг і коронавірус, яким його, до слова «нагородила» лікарня під час лікування у кардіовідділі. Всупереч усьому: так і не призначеним йому лікарями жодним(!) препаратом від цієї хвороби; жахливим умовам утримання (коли у палату із безсимптомними пацієнтами, як тато, постійно клали одного-двох мегасимптомних) та власній впертості (принципово не вбирав маски у палаті, лише у коридорі – аби медсестри не сварились)!!! Всупереч власним супербукету хронічних хворіб та віку, 35-річному опроміненню в ролі рентгенолога та у Чорнобильській зоні, байдужості лікарів та економії лікарні на всьому, окрім каші з бурячком…

«Мабуть, ключова роль в 35-річному… Ковід рентгенів боїться, а тут мегазапас!)))» – прокоментувала  тоді мій радісний пост у фейсбуці знайома киянка-поетеса… І, мабуть, мала рацію. Адже, як і променева терапія, що цілеспрямовано «полює» в організмі на клітини, що мають найбільший темп поділу й розмноження (ракові клітини), накопичена його організмом – у рентген-кабінеті та у Чорнобильській зоні – доза опромінення, зростаючи з віком у геометричній прогресії,  наче своєрідний мініатюрний ядерний реактор «випалила» мегаактивні молекули агресивного ковід-вірусу буквально за два-три дні! Як писав Ніцше, “те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими”… Принаймні, науковці-дослідники зі столичного Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р. Кавецького НАНУ вже досліджують цю гіпотезу.

Утім, нічиї життєві ресурси не є безмежними. Виснажений боротьбою з численними хворобами організм врешті-решт почав відмовляти. Хвороба шкіри ніг швидко вилилася у гангрену, яку батько спробував зупинити ціною ампутації однієї ноги… Мужньо переніс операцію та гоєння культі, знову наче видужував. А в обідню пору напередодні виписки знесилено заснув і, вже не прокидаючись, через годину глибоко зітхнув і відійшов у засвіти…

Однак не всім медикам-рентгенологам так таланить з імунітетом до радіації, як моєму батькові. Як констатує доктор медичних наук Василь Чехун, колишній директор Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького, нині первинна профілактика (ПП) виникнення злоякісних пухлин серед них проводиться недостатньо, а окремі етапи її реалізації характеризуються фрагментарністю, відсутністю наукової бази та недосконалістю реєстрації онкологічних захворювань професійного ґенезу. Брак цілісного уявлення про шляхи попередження розвитку радіогенного раку та недосконалість організації його ПП зумовлює несвоєчасне забезпечення превентивних заходів. А що професійне опромінення медиків у 20–50 разів перевищує вплив природних джерел випромінювання на населення загалом, то і ймовірність розвитку раку у разі професійного опромінення є у 20 разів вищою, ніж у пересічних українців: один випадок на тисячу опромінень проти 5 випадків зі 100 000. От тільки професійні рентгенологи цю тисячу опромінень «назбирують» за 4-5 місяців, а пацієнт, щоб накопичити смертельних 20 тисяч, довелося би ходити на рентген щодня, 7 днів на тиждень, упродовж майже 55 років!

Внаслідок Чорнобильської катастрофи мільйони людей продовжують мешкати на територіях, забруднених радіонуклідами, зазнаючи тривалого опромінення. «Унікальність цієї катастрофи зумовлена, насамперед її масштабністю, оскільки в зону дії аварійного радіоактивного джерела залучені території з високою щільністю населення; по-друге, багатокомпонентною структурою опромінення населення, включаючи зовнішнє гамма-опромінення, внутрішнє опромінення внаслідок споживання продуктів харчування, забруднених радіоізотопами цезію і стронцію, опромінення щитоподібної залози радіоізотопами йоду і, врешті, опромінення трансурановими елементами»,  – констатує В. Чехун.

Крім того, радіоекологічна ситуація продовжує погіршуватися за рахунок зростання радіаційного фону внаслідок розвитку атомної індустрії, нагромадження ядерних відходів атомних реакторів та утилізації відпрацьованого ядерного палива, інтенсивного використання методів променевої діа­гностики в медицині (у тому числі комп’ютерної томографії, збільшення обсягів використання радіоактивних матеріалів у різних галузях техніки і т. д. Це означає, що впливу іонізуючого випромінювання (ІВ) в діапазоні низьких доз зазнаватимуть все більше людей.

У постчорнобильський період онкологи відзначають, що радіогенні злоякісні новоутворення відрізняються не тільки коротким латентним періодом, але й високими темпами прогресування захворювання, агресивністю (раннє метастазування з мінімальних за розмірами первинних пухлин), поєднанням приблизно в 65,0% випадків з тиреоїдною патологією.

Вперед у минуле?

У квітні 1986 року радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи. 8,5 мільйона жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, близько півмільйона з них померли від наслідків радіації. До кінця літа 1986 року більше 90 тисяч осіб було евакуйовано із зони зараження, 81 населений пункт України став безлюдним.

Тільки в Україні внаслідок Чорнобильського вибуху були радіаційно забруднено 2294 населених пунктів на території 77 адміністративних районів 12 областей. Вже у 2005 р. в Україні нараховувалось 2 млн. 246 тис. громадян, які мали статус постраждалих від Чорнобильської катастрофи, в тому числі 643 тис. дітей. У зоні посиленого радіологічного контролю проживає понад 1,6 млн. осіб. Решта ліквідаторів-українців мають хронічні захворювання – від 5 до 12 діагнозів одночасно. На початку 2008 року кількість інвалідів, вади яких пов’язані з Чорнобильською катастрофою, становила понад 106 тисяч осіб. Із них більше 65 тисяч – ліквідатори наслідків аварії.

Характерним для цього типу катастрофи є кумулятивний медичний ефект, зростання з року на рік проблем із здоров’ям ліквідаторів та осіб, що  проживають на забруднених територіях. До прикладу, якщо станом на 1987-й здоровими вважали  78% ліквідаторів, то у 1999-му – лише 19,8%, а у 2009-му – взагалі 4%! Цифри здорових серед дітей-чорнобильців дещо кращі – відповідно 52% у 1987-му,  32% – у 1999-му,  та20%  у 2009-му – та все ж жахливі, зважаючи, що йдеться про майбутнє держави!

Незважаючи на різні підходи до визначення кількості жертв, очевидно, що Чорнобиль став не лише техногенною, а й медико-соціальною катастрофою, яка впливатиме на стан здоров’я кількох поколінь громадян і може бути розтягненою у часі до 100 років. А радіоактивні ізотопи плутонію і америцію збережуться в ґрунті протягом сотень, а можливо і тисяч років!

Прямі й непрямі збитки України і витрати на подолання наслідків Чорнобиля становили понад 160 млрд. дол. США.

Чорнобиль показав, які наслідки можуть бути, коли:

• влада «підганяє» декларовані плани та цифри під власні очікування, далекі від реальності;
• державні структури наскрізь пронизані брехнею і пристосуванством;
• немає відкритості й довіри у стосунках між владою і суспільством, у пріоритеті – не людина, її життя і здоровʼя, а міфічні показники та «імідж держави»;
• крайніми і в кращому випадку – відстороненими, а в гіршому – під слідством опиняються ті, хто робить усе, що можна у непростій ситуації, але не належить до вузького кола «своїх».

А тепер екстраполюємо ці тези на нинішню ситуацію щодо війни та відображення її як у публічних виступах та заявах, так і законодавчих та практичних кроках української влади… Чи так вже далеко ми втекли від часів Горбачова-Щербицького? Чи не нагадує вам  «єдиний телемарафон» програму «Время»?  

Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Упродовж 3,5–4 років відомості про забруднення територій і харчових продуктів радіонуклідами були засекречені, що було грубим порушенням основних прав людини і призвело до різкого зростання соціальної і психологічної напруженості в уражених радіацією районах, повної недовіри населення до дій влади. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в «гуманність» комуністичної ідеї навіть у найлояльніших прихильників.

«На жаль, у Росії відбуваються зворотні процеси, – констатують в УІНП.– Історичну правду тут давно замінила тотальна пропаганда, заснована на вірі у власну вищість і непогрішимість їхнього керівництва. Все це призводить до небезпечних ігор із захопленням атомних електростанцій (зокрема, Чорнобильської та Запорізької), які в перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну стали полігоном бойових дій».

Жертвами свідомого замовчування уроків історії та виправдання злочинів комуністичного тоталітаризму уже стали російські військові, які за наказом командування окопалися і місяць просиділи в Рудому лісі (одному із найбільш забруднених радіацією місць Зони відчуження), отримавши практично смертельну дозу опромінення. Та й поведінка росіян на окупованій ЧАЕС рік тому шокувала невіглаством щодо того, на якому обʼєкті вони перебувають. Вона виразно засвідчила, чим урешті обертається незнання і спотворення історії.

А заручниками цієї ситуації стає весь світ. Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка Росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити.