Трагедія чи фарс

Кажуть, що історія повторюється двічі – перший раз як трагедія, другий – як фарс. Ситуацію з черговими переговорами про долю України можна було б вважати саме другим варіантом – настільки гротескною і безглуздою виглядає метушня адміністрації Трампа і його посланця-невдахи Стіва Віткоффа навколо сумнівної угоди.

І якщо гротеск зазвичай притаманний Трампу, то глибина безглуздості цього разу вражає – Трамп радісно мчить назустріч власному приниженню та/або геополітичній катастрофі для Америки. Проте, для України трагедії в імовірній сепаратній домовленості між США і РФ значно більше, ніж фарсу.

З іншого боку, третя угода між Україною та Росією (адже Трамп прямо каже, що її має підписати Володимир Зеленський) теж буде схожа на фарс, особливо після того, як поточний президент України роками критикував Мінські угоди і категорично відкидав можливість “третього Мінська”.

В певному сенсі, Зеленський виявився правим – те, що пропонує Росія і, схоже, готовий акцептувати Трамп – ні в яке порівняння не йде з Мінськими угодами. Адже за змістом першого та другого “Мінська” територіальна цілісність України не ставилась під сумнів. Ба більше – друга угода передбачала відновлення контролю України за державним кордоном на сході. Можна припустити, що таку угоду Зеленський охоче підписав би хоч сьогодні, й оголосив би своєю великою перемогою.

Водночас прийдешні перемовини з Путіним є й трагедією – для Володимира Зеленського. Адже на відміну від зустрічі в Парижі 2019 року, якої шостий президент України добивався всіма силами і навіть пішов на те саме відведення українських військ від лінії зіткнення (тоді ж він породив меметичну фразу “Я ж не лох какой-то!”) – в Алясці з Путіним розмовлятимуть уже без Зеленського. За повідомленнями американських ЗМІ, найкраще, на що може розраховувати президент України, який ще недавно виступав у Конгресі США – участь “у певному форматі” в перемовинах між Трампом і Путіним. Іншими словами – Володимиру Зеленському розкажуть про що домовились і де підписати.

І хоч нинішнього президента України можна впевнено назвати поганим політиком (адже балотуючись сім років тому, він навіть приблизно не розумів на що підписується) та державним діячем (якщо для схильного до “хаотичного авторитаризму” Зеленського взагалі можна застосувати цю характеристику) – назвати Володимира Зеленського божевільним чи, тим паче самогубцем, не зможе ніхто.

Реагуючи на чергові далекі від реальності заяви Трампа про “обмін територіями” (президент США не розуміє, чи не хоче розуміти, що “обмін” територіями лише однієї держави є відмовою від територій, а не обміном) Зеленський категорично відкинув ідею передачі українських територій Росії чи визнання російськими тих регіонів, які вона встигла окупувати.

Звісно, нинішній президент України й раніше робив багато категоричних заяв, від яких потім мусив відступати, під тиском чи то обставин, чи то суспільства – так часто буває з людьми, які свій політичний курс засновують виключно на власних уявленнях та фантазіях про те, чим є політика та якою в ній є їхня власна роль.

Однак, зараз у нього є дійсно могутня опора – країни Європи налаштовані лестити Трампу рівно до того моменту, доки це не загрожує їхній власній безпец, а сепаратні домовленості Росії та США вони сприймають саме як загрозу. Суспільна думка в США (значною мірою навіть серед республіканських виборців) не на боці Росії, і тим паче не на боці ідеї примусити Україну віддати Росії все, що та не змогла взяти сама. І найголовніше – попри систематичне зниження кількості охочих продовжувати війну до відновлення кордонів 1991 року, українське суспільство майже одностайно відкидає ідею передачі українських земель Росії чи формального визнання російського суверенітету над тими землями, що вже окуповані. Максимум, на який сьогодні можуть погодитись українці – визнати фактичний контроль по тих межах, де перебувають російська та українська армії.

І хоч мало хто з цих сил має якісь ілюзії чи симпатії до Володимира Зеленського персонально (особливо після його атаки на антикорупційну інфраструктуру), вони підсилюють його позицію як президента України – функції, а не людини (іронічно, що сам Зеленський так і не зрозумів суті своєї посади).

Зокрема, лідери Європи уже підтвердили представникам адміністрації Трампа, що російсько-американські пропозиції є неприйнятними, а будь-яка угода повинна починатись з повного припинення вогню, включати відступ Росії, якщо та хоче подібного від України, та передбачати реальні гарантії безпеки для України.

Звісно, ніщо не завадить Трампу знехтувати всіма аргументами та застереженнями і 15 серпня заявити, що він про все домовився з Путіним, а українці мають це прийняти і бути вдячними найвеличнішому лідеру (Америки) за те, що він “завершив війну” хай навіть і на умовах, яких Росія так і не змогла досягнути за три з половиною роки.

Однак ризик, що його “чудову” угоду публічно відкинуть Україна та Європа, а Росія продовжить безрезультатно бомбардувати цивільних і втрачати десятки тисяч голів заради просування на кілька сотень метрів – може стати достатнім холодним душем для звихнутого на особистій величі Трампа. Особливо з тим, що жодного іншого важеля впливу на подальший розвиток подій, крім як знову пропонувати Україні допомогу (можливо навіть вже не за європейські гроші) – у Трампа не буде. І якщо поразка України за таких умов стане більш вірогідною, то поразка Трампа стане очевидною і незаперечною.

Можна було б закінчити на позитивній ноті, суголосно з хором тих, хто стверджує, мовляв, бувало й гірше, викрутимось. Або – що стояти потрібно до кінця, не віддаючи ворогу ні метра землі. От тільки “викручуватись” доведеться іншим людям, а “стояти до кінця” в Києві, Вінниці чи Львові значно простіше, ніж у зруйнованому селі на Донеччині.

Тому що трагедія Трампа у тому, що який би фарс він не влаштовував, але майбутнє України і відомого нам світу значно більше залежить від втомлених людей в привидах сіл і безіменних посадках, ніж від всемогутнього президента Сполучених Штатів Америки.