Життя під окупацією: розповідь маріупольця про терор російських військ

Маріуполь – місто, яке з початку повномасштабного вторгнення опинилося під жорсткою окупацією. Тут російські війська застосовували репресії проти мирного населення: зупиняли людей на вулицях, перевіряли телефони, забирали документи та влаштовували знущання.

Букви поспілкувалися з Сергієм (ім’я змінено з метою безпеки), який був свідком цих подій. У нашій розмові він розповів про те, як росіяни порушували права місцевих жителів, про випадки насильства та терору, а також про свій досвід під час окупації.

– Ви були в Маріуполі під час окупації. Чи пам’ятаєте той момент, який став для вас точкою неповернення? коли ви усвідомили, що це вже не просто окупація, а терор?

– Так, я пам’ятаю цей момент. Спершу зникло світло, вода, газ – це здавалося чимось тимчасовим. Але вже за два тижні я побачив, як росіяни запускають по нас ракети. І тоді до мене справді дійшло, що відбувається. Це був жахливий терор.

– А коли згадуєте ті дні, що спливає в пам’яті першим? Це можуть бути емоції, звуки, образи, можливо, якісь конкретні сцени?

– Коли думаю про окупацію, одразу згадую крики жінок і дітей.

– Росіяни завжди активно ведуть свою пропаганду. В Маріуполі її почали вести з перших днів окупації? Чи вам казали, що Україну вже здали, коли зв’язку не було?

– Так, це було прямо на вулиці. Вмикали радіо, всі слухали Соловйова.

Говорили, що Київ уже взято, що Україна програла. Це було тоді, коли в нас не було ні світла, ні зв’язку. Вони дуже активно це поширювали.

– А як реагували люди? Чи вірили?

– Особисто я не вірив ніколи, але більшість вірили, на жаль.

– Я знаю, що російські військові забрали у Вас український паспорт. За яких обставин це сталося? Це ж не просто документ — це частина вашої ідентичності. Вони зробили це навмисно?

– Так, вони забрали мій паспорт, але тільки після того, як видали мені російський. Вони фактично одразу вилучали українські документи. На той момент я ще був неповнолітній. Батькам надійшло повідомлення: якщо ваш син не оформить російський паспорт – вас звільнять.

– Кадирівці. Якими ви їх запам’ятали? Як вони поводились із людьми?

– Приведу простий приклад. У нас у Маріуполі був чудовий кафетерій. Там працювали офіціантки, мабуть, і зараз ті ж самі працюють.

Кадирівці просто заходили, відверто мацали жінок, змушували тримати в руках гранати. Це жахлива картина, наче для розваги чи щоб зламати волю і ментально знищити людину. Підходили, давали гранату й казали: “Тримай”. Одна жінка розплакалась, але взяла гранату, бо іншого виходу не було. Після цього кадирівці  просто насміхались, напивалися й ішли.

Часто траплялось, що вони підходили до хлопців, і якщо їм не подобався зовнішній вигляд, то вони просто били їх.

Був момент, коли кадирівці просто переїхали чоловіка. Я бачив це на власні очі. Я саме йшов у магазин за продуктами, пройшов свою зупинку, і буквально за дві хвилини бачу, як машина збиває чоловіка. Це був звичайний перехожий.

Почав збиратися натовп, люди все це знімали на телефони. З машини вийшли двоє кадирівців і двоє представників так званої “ДНР”. Вони одразу почали погрожувати зброєю. Сказали, що якщо побачать це відео в інтернеті – знайдуть і вб’ють.

Після цього кадирівці просто запакували тіло загиблого і поїхали. 

– А що тоді вразило вас найбільше? 

– Найбільше мене вразила саме нелюдськість. Коли вони заходили в мій Маріуполь, то вони просто переступали через тіла цивільних. Їм було байдуже.

Так само й після повної окупації – їм все одно, що з нами було і буде.

– Військові часто перевіряли телефони. Це була поширена практика. Що їх найбільше цікавило: лайки, дописи, українська символіка?

– Звісно. Саме це вони й шукали в першу чергу.

У мене теж кілька разів перевіряли телефон. У друзів – так само. Один хлопець попався, в Instagram у нього були лайки під дописами на підтримку України. Його одразу забрали. Били близько чотирьох-п’яти годин. Потім відпустили, але попередили: якщо ще раз на нього натраплять – закопають заживо.

– Вони перевіряли телефони повністю чи це було якось поверхнево?

– По-різному. Іноді просто заглядали в соцмережі. А бувало, що переглядали всі фото, контакти, усе підряд. Це залежало від їх настрою.

– Вам відомо, якими методами вони били цивільних? Це були просто удари руками й ногами чи всім, що під трапиться під руку?

– Вони могли дати “вибір”: або присідаєш, або тебе б’ємо. Мій друг одного разу вибрав присідати. Через дві години в нього вже відмовили ноги від виснаження. Тоді вони просто почали його бити – руками, ногами, по обличчю, по грудях, по ногах. Це було знущання.

Потім знову те саме питання: присідаєш чи ми тебе бʼємо?

І так тривало близько чотирьох годин.

– Чи були в російських військових якісь критерії, кого саме вони зупиняли? Це були переважно молоді хлопці, чоловіки? 

– Так, у першу чергу вони зупиняли молодих хлопців. Їх перевіряли одразу. Хоча траплялись випадки, коли перевіряли й дівчат.

У мене був випадок, коли ми з родичами вже тікали в інше село, бо вдома було неможливо знаходитися через постійні обстріли. Нас п’ятеро, включно з моєю мамою, зупинили. Підійшли військові, наказали роздягатися, поставили на коліна, і один із них зняв затвор на автоматі та наставив його на нас.

Вони перевірили документи, подивилися, чи немає патріотичних татуювань, і тоді сказали, що можемо йти далі.

А ще не раз бувало, що кадирівці приїжджали в якісь кафе або на інші заходи й просто забирали молодих дівчат із собою, без жодної згоди з їхнього боку. Що з ними було далі – ніхто не знає.

– Ви зараз приєдналися до війська після всього, що пережили. Що стало для вас найбільшим поштовхом?

– Головна мотивація – це не допустити, щоб ці виродки пішли далі. Щоб люди не стикалися з окупацією. У мене є ненависть до них. 

Сподіваюся, що колись усі, хто прийшов на нашу землю, відповідатимуть за свої вчинки. Раджу всім, хто досі не змінив свої погляди, якнайшвидше звідти виїжджати. Бо чим довше там залишатися, тим, на мою думку, небезпечніше для людей.