Звільнивши Залужного, Зеленський візьме на себе відповідальність за результат війни

Рішення президента про відставку головнокомандувача ЗСУ стане кінцем так званої “єдності”, про яку говорили від початку повномасштабного вторгнення. Адже цим кроком політик Зеленський продемонструє, що його бажання – важливіше за роль та результати військового Залужного, думку українського суспільства, позицію західних партнерів та хитке перемир’я серед ключових стейкхолдерів.

Президент чітко дасть зрозуміти – відтепер має значення лише те, чого хоче він, незалежно від того, як до цього ставиться армія, суспільство, партнери, всі разом чи кожен окремо. Проте це означає, що й відповідальність ляже лише на Зеленського, особисто. Навіть не на його оточення.

Безумовно, будь-який президент має право в будь-який момент звільнити будь-якого головнокомандувача, це право закріплене статтею 16 Закону України «Про національну безпеку». Однак, саме в таких випадках і проявляється різниця між легальністю (законністю) та легітимністю (загальним схваленням) рішення, яку свого часу зробив меметичною Віктор Янукович на пресконференції в російському Ростові.

Відставка Залужного стане наслідком не його помилок як головнокомандувача ЗСУ – зрештою, контрнаступ 2023 року офіційно завершився майже 2 місяці тому, коли 30 листопада 2023 року Володимир Зеленський наказав переходити до оборони і будувати укріплення (будівництво постійних укріплень на початку зими – це окрема тема), і навіть за всього бажання відставку Залужного в лютому 2024 не вдасться зв’язати з результатами контрнаступу літа-осені 2023 року. Тим паче, що за звітами соціологів, відсутність успіху українських військ в контрнаступі не позначилась на підтримці ЗСУ та Залужного, який фактично уособлює армію.

Рішення усунути Залужного без будь-якого приводу, спричиненого невдачами на фронті, також дасть чіткий сигнал військовим – має значення тільки ваша лояльність до президента, його оточення та готовність задовольняти будь-які їхні політичні потреби – навіть якщо це суперечить воєнним реаліям. Інакше ви втратите свою кар’єру та посаду, незалежно від того, наскільки добре справлялись зі своїми обов’язками до того. Навіть тими військовими, чиє життя і кар’єра не пов’язані з армією більше, ніж на період мобілізації, це рішення може бути сприйняте як сигнал про те, що вони ризикують своїм життям не заради перемоги, а заради політичних інтересів президента та його оточення. Надто на тлі того, що генерал Залужний уже не раз довів свою ефективність та висловлювався проти безумовного героїчних та медійних, але стратегічно беззмістовних битв на взаємне знищення.

Також це рішення поставить наступника Залужного в дуже незручне становище – йому доведеться завойовувати довіру підлеглих, досягати успіхів на полі бою без значних втрат та виконувати бажання президента – і все це водночас. Тільки сукупність всіх цих факторів дозволить наступнику Залужного відігравати роль не комфортного для президента провайдера його бажань, а самостійної фігури, з відповідним рівнем авторитету. Не варто й згадувати, що все це є «завданням з зірочкою» навіть в ідеальних умовах, не те що тоді, коли в Україні найбільш ненависною темою залишається мобілізація, а серед союзників так і немає згоди щодо обсягів та строків подальшої підтримки України.

І, звісно ж, це означатиме що будь-яка невдача, втрата людей, територій, невигідне та принизливе перемир’я – стане особистою відповідальністю президента, внаслідок порушення основи суспільного договору, який склався 24 лютого 2022 року – військові рятують країну і не втручаються у справи політиків, а політики не заважають військовим.

Все це означає, що рішення про відставку Залужного Зеленський ухвалюватиме, не черпаючи свою легітимність з бажання суспільства – як це було під час перших днів повномасштабного вторгнення, коли падаючий рейтинг Зеленського злетів до небес на тлі його дій та промов, які втілювали бажання української нації битись за своє попри обставини.

Рішення про відставку Залужного буде втілене коштом того запасу легітимності Зеленського, який в нього ще буде на момент ухвалення цього рішення. Фактично, це рішення буде таким собі аналогом інавгураційного дня президента – коли він починає використовувати той запас легітимності, який зумів акумулювати впродовж передвиборчої кампанії.

Каденція Зеленського унікальна тим, що таких моментів у нього було два – безпосередньо в день інавгурації, коли він опирався на волевиявлення тих самих «73%» виборців другого туру і віру суспільства в можливість безпечного і заможного життя, яка винесла Зеленського зі знімального майданчика в крісло президента країни у стані війни.

Того запасу легітимності вистачило, щоб Конституційний Суд ухвалив безпрецедентне рішення про законність указу Зеленського про розпуск ВР VIII скликання – всупереч нормам закону, але на підставі «волі народу». Того запасу легітимності майже не залишилось наприкінці третього року президентства Зеленського, коли його рейтинг впав настільки, що фактично зрівнявся з рейтингом Петра Порошенка, який, попри деяке зростання на тлі економічної кризи та неефективних рішень влади, лишався низьким в абсолютних числах. До слова, навесні 2014 року Петро Порошенко мав настільки високий рівень легітимності, що зміг стати президентом уже в першому турі виборів – але через 5 років каденції цієї легітимності ледь вистачило для виходу до другого туру.

Другий пік легітимності Зеленському подарував початок повномасштабної війни Росії проти України, як би цинічно та жахливо це не звучало. Падіння рейтингу шостого президента, яке до того було поступовим, але невблаганним, одномоментно перетворилось у всенародну підтримку, навіть з боку людей, що не були його прихильниками ніколи до того. Екзистенційна загроза об’єднала націю навколо людини, яка на той момент була формальним лідером – і знайшла в собі достатньо сил, щоб продемонструвати лідерство в потрібний момент і потрібними словами.

На відміну від спадкових монархій, де легітимність визначається генетичною спорідненістю та правилами спадкування престолу, диктатур – де легітимність визначається підконтрольністю апарату примусу, в демократіях (навіть недосконалих) легітимність залежить від вміння та здатності балансувати інтереси ключових груп впливу.

Президентська вертикаль, навіть попри її посилення за каденції Зеленського, є лише однією з таких груп. Іншою є українське суспільство, для якого рішення про відставку Залужного стане ляпасом, бо означатиме ігнорування суспільної довіри до Залужного, яку принесли в жертву побоюванням президента щодо його політичних амбіцій (про які сам Залужний жодного разу не сказав ні слова).

Другою групою впливу є українське суспільство, яке все більше віддаляється від ідилічної картини, змальованої політтехнологами Володимира Зеленського у 2019 році. Саме ця картина забезпечила Зеленському його поточну посаду, натомість його виборці отримали спочатку коронавірусний карантин, економічний спад, повномасштабну війну та нечувані раніше обмеження у їхньому повсякденному житті, які влада навіть не збирається послаблювати (доказом чого є законопроєкт про посилення мобілізації, зосереджений на примусі, а не заохоченні).

Третьою групою впливу є армія, у якої і без того чимало питань до політиків, передусім через ту саму мобілізацію, яка вкрай негативно сприймається серед цивільних, але вбачається мірилом справедливого ставлення держави до громадян серед військових. Не менш вагомим фактором стане й політика нового головкома, якого будуть порівнювати з «отаманом Залужним» та успіхами, досягнутими за його командування.

Стінопис у звільненому Херсоні

Четвертою групою впливу є бізнес, найбільші платники податків, який дедалі частіше скаржиться на тиск і побори з боку силовиків, уже прямо зазначаючи, що джерело його слід шукати не в СБУ, ДБР, БЕБ, а в Офісі президента.

П’ятою групою є західні партнери України, які є партнерами саме України, а не Володимира Зеленського, і які не демонструють готовності фінансувати його політичні амбіції, навіть якщо вони в певній мірі дотичні до потреб України та українців – лише останні і то з великими труднощами. Зрештою, навіщо фінансувати непередбачувану демократію з тенденцією до автократії, якщо можна заробляти, повернувшись до співпраці з передбачуваною диктатурою в особі режиму Путіна, який вкладає величезні ресурси в пропаганду «провальності» українського демократичного державного проєкту та вигідності «business as usual» з Росією.

І нарешті шостою групою впливу є представники політичних еліт, від нардепів та міністрів – до керівників окремих структур та потенційних кандидатів на ці посади. Ця група має найбільшу «потенціальну» енергію, яка може перетворитись в «кінетичну» під впливом певного консенсусу попередніх сил.

Зайве нагадувати, що місця для консенсусу між суспільством, армією, бізнесом, західними союзниками та українськими політичними елітами є чимало, і уважний спостерігач уже міг помітити, що деякі з цих сил уже почали більш чи менш активний пошук тієї форми згоди, яка могла б ефективно балансувати вплив президентської вертикалі, а в разі загострення конфлікту – нівелювати цей вплив, перебравши відповідальність за долю країни на себе та гарантувавши усім іншим групам впливу дотримання їхніх інтересів, наскільки це можливо за відповідних обставин.

Варто зауважити, що наближення дати чергових виборів президента України (31 березня – 21 квітня 2024 року), які, за умови відсутності воєнного стану, дали б шанс Зеленському об’єктивно підтвердити свою легітимність на найближчі роки, не має жодного стосунку ані до обсягу його легітимності на цей час, ані до ймовірності досягнення згаданого вище консенсусу. Важливі лише дії президента Зеленського та його здатність дієво гарантувати усім учасникам процесу дотримання їхніх прав. Відставка ж Залужного свідчитиме радше про протилежний намір президента та його оточення.

При цьому, Володимир Зеленський цілком здатен і сам запропонувати варіант консенсусу, який влаштує всі сили (окрім хіба що окремих їхніх представників, що є несуттєвим за загальної згоди) – варіант, за якого він зберігає за собою статус лідера нації, який очолив її в момент найбільшої загрози і залишався на своєму місці, доки загроза не повернулась до «прийнятного» рівня. Такий статус вимагатиме від нього відмови від подальшої активної політичної кар’єри, натомість дозволить отримати гарантії особистої та майнової недоторканності і можливість стати суперзіркою рівня 44-го президента США, який став лауреатом Нобелівської премії миру просто за те, що переміг на виборах з обіцянками потурбуватись про мир для всіх. Щоправда, на подібні гарантії може сподіватись лише Володимир Зеленський та його рідні, а не його оточення.

Натомість президент Зеленський керується радше логікою необхідності бути переобраним на другий термін, для чого необхідно усунути популярного конкурента. Іронія ситуації в тому, що після відставки з поста головнокомандувача Залужний зможе уникнути того, щоб влада призначила його відповідальним за всі свої провали та неготовність держави до повномасштабного вторгнення, лише набувши політичного капіталу – тобто зробити саме те, чого так боїться президент і його радники. Ще більш іронічним є те, що сам Володимир Зеленський, який до 1 січня 2019 року навіть не згадував про власні політичні амбіції, теж конвертував народну довіру в політичний капітал, який зробив його президентом.

Помилковість логіки чинного президента і в тому, що він намагається боротись не з Валерієм Залужним, тому що сьогодні немає ніякого «Валерія Залужного» – чоловіка (окрім як для родини), військового (для безпосередніх підлеглих і в межах повноважень) чи політика (теоретично). Є образ, символ, який асоціюється в українців з відчуттям безпеки, з усвідомленням того, що є хтось, хто здатен вирішити їхні найбільш нагальні проблеми і готовий за це взятись, не вимагаючи нічого натомість. 5 років тому таким образом був Володимир Зеленський, якого не існувало як особистості для виборців. Натомість був Василь Голобородько – збірний образ омріяного «хорошого правителя» поза системою, в який виборці повірили.

Боротися з образами і символами – погана ідея. Якщо ви в цій боротьбі на самоті – ви, зрештою, збожеволієте. Якщо за вами спостерігають інші – ви виглядатимете кумедно і зрештою станете об’єктом глуму. Найкращим доказом цього є історія російської імперії у всіх її проявах, яка століттями боролась з «ідеєю України», яка в цій боротьбі перекувалась в українську національну ідею – останній цвях у труні російського імперіалізму.

Натомість президент України мав би задуматись, чи варта його боротьба проти головнокомандувача Залужного заради задоволення власних політичних амбіцій того, щоб ризикувати життями українців та існуванням української нації в умовах повномасштабної війни.