4 роки великої війни. Як ми (не) готувалися

Джерело: Катерина Рошук для колонки “Еспресо“.

Фраза “Я не ваш опонент, я – ваш вирок” була сказана Володимиром Зеленським на адресу Петра Порошенка під час дебатів на НСК “Олімпійський” 19 квітня 2019 року. Це стало одним із ключових моментів передвиборчої кампанії, де Зеленський здобув перемогу, отримавши підтримку 73,22% виборців.

Однак він став вироком не Порошенку, а українському народу, який разом з новим президентом вірив у можливий мир з Росією, перепоною для якого вважалася попередня українська влада.

Коли українці, перебуваючи у стані війни, у 2019 році проголосували за найбільш недосвідченого кандидата в президенти, який не мав жодного розуміння, як працює держава, та усвідомлення рівня небезпеки, то РФ зробила висновки, що українці не проти стати частиною Росії. Як мінімум, опору чинити не будуть.

Голосуючи за Зеленського, українці не хотіли капітуляції. Вони хотіли миру. Це і було відправною точкою масштабування війни, де лише питанням часу було, коли та як саме це масштабування відбудеться.

Напередодні роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну видання The Guardian опублікувало велику статтю про те, як українська влада разом з німецькою та французькою до останнього не вірили, що Путін розпочне повномасштабну війну.

Зеленський вважав, що близько 200 000 російських військових є лише спробою залякати, і максимум, що можливо, – це активізація бойових дій на Донбасі. Частина європейських лідерів була скептичною, вважаючи, що Путін не дурний, щоб розпочати відкриту війну з метою захоплення Києва, бо це призведе до санкцій та краху російської економіки.

Лише британські та американські розвідки на чолі з політичними лідерами вже у листопаді 2021 року були впевнені, що на нас чекає велика війна. Вони доклали всіх можливих зусиль, щоб зупинити Путіна, але Байден усвідомив, що Путін вже прийняв остаточне рішення. Тому наступним кроком стало переконати Зеленського й лідерів ЄС готуватися.

У середині листопада 2021 року міністр оборони Великої Британії Бен Воллес відвідав Київ і повідомив Зеленському, що російське вторгнення є питанням “коли”, а не “якщо”. Зеленський сприйняв інформацію з недовірою.

Президент України боявся економічного краху у випадку паніки серед населення. За тиждень до 24 лютого він заявив: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема”.

На відміну від Зеленського, генерал Валерій Залужний у січні 2022 року вже сприймав загрозу серйозно. Він просив президента ввести правовий режим воєнного стану, який би дозволив підготувати оборону. Президент відмовився. Воєнний стан ввели, коли вже російські ракети летіли над усією Україною, а новозбудованими дорогами їхали російські танки.

Проблемою для українців стали не дороги, про які говорив Зеленський, не бажаючи фінансувати армію, а те, що сотні тисяч людей опинилися заблокованими в окупації, маючи не надто великі шанси на порятунок. Очевидно, що якби влада попередила про війну, то не всі б прийняли рішення про евакуацію, але це був би усвідомлений вибір кожного. Адже паніка з блокуванням транспортних шляхів, якої так боявся секретар РНБО Данілов, таки відбулася, коли мільйони людей тікали на захід країни. Наприклад, Маріуполь. Укрзалізниця встигла евакуювати з 500-тисячного міста близько 300 000 людей, перш ніж Маріуполь опинився у повному оточенні. Наші захисники очікували вторгнення з Донецького напрямку. Оточення одночасно зі сходу, півночі та заходу, а також блокада з моря застали оборонців Маріуполя зненацька. СБУ, очолювана на той момент другом Зеленського Бакановим, який також не вірив у вторгнення, роботу у Маріуполі провалила.

Є думка, що маріупольці отримали по заслугах, адже більшість обрала президентом Зеленського. Вона спрощена та хибна. Багато хто з виборців уже не прокоментує це, оскільки був убитий внаслідок російського бомбардування та похований на клумбі власною дитиною, яка не могла отримати допомогу та віддати шану загиблому. Відповідальність за безпеку громадян несе влада, яка взяла на себе цю відповідальність добровільно на демократичних виборах. Головне для мене – не те, чи вірив президент у небезпеку, а його рішення взяти на себе відповідальність за країну у війні

Багато питань до влади відкладені на “після війни”. Щоб наблизити кінець війни, потрібно готуватися до її продовження, попереджуючи про це населення. Це завдання влади.

Історія засудить не за помилки, а за втрачені можливості. Зараз найголовніше – не втратити можливість зберегти державність у той час, як на чолі держави керівництво, чия здатність ефективно протидіяти загрозі викликає сумніви. Як і здатність побороти корупцію. Тим не менш, іншої реальності ми не маємо, якщо прагнемо зберегти життя та державу, поки Росія має сили нас вбивати. Оскільки саме від Росії, яка цю війну розпочала, і залежить її закінчення.

Недавня заява Володимира Зеленського про те, що народні депутати мають працювати або в парламенті, або на фронті, зафіксувала очевидне – орієнтована на президента і його рейтинг конструкція владної команди остаточно розвалилась і вже замало окрику з Банкової, щоб нардепи почали голосувати за все, що в зал кине уряд чи ОП. Традиційно для себе, Зеленський вирішив погрожувати, а не розбиратись у проблемі, Проте, з погрозами є один неприємний нюанс – вони працюють лише тоді, коли адресат вірить у можливість їхнього здійснення. А це не той випадок.