Історія сім’ї Мікало: як батько і син стали побратимами

На початку повномасштабного вторгнення Любомир Мікало пішов на війну разом із сином Богданом, братом і швагром. Син та батько воювали разом у складі 103 ОМБр – ділили позиції, бойові завдання і відповідальність один за одного. Вони пройшли через бої на близькій дистанції, поранення та втрати побратимів.

Букви поспілкувалися з Любомиром та Богданом про досвід війни зсередини й водночас про особисте: як змінюється роль батька, коли поруч у бою син, як син вчиться відкладати емоції, беручи відповідальність не лише за себе, і як різниця поколінь стирається перед спільною відповідальністю та довірою.

– На початку повномасштабного вторгнення ви пішли до війська разом із сином, братом і швагром. У більшості людей у такий момент спрацьовує потреба захистити своїх рідних. Чи було у вас тоді усвідомлення, що ви готові ризикувати життям разом із найближчими?

Любомир:

– Усвідомлення було, але у нас навіть не виникало думок, що ми зробили щось не так чи що цей вибір треба переглядати.

З огляду на те, скільки вже триває війна, я впевнений, що ми зробили правильний вибір. Як кожен чоловік, як кожен свідомий українець – так потрібно було вчинити. Тому не було ні вагань, ні сумнівів.

Якби щось і змінювати, то, можливо, лише в плані підготовки. Син проходив строкову службу, а я до того не служив і, можна сказати, зброї в руках не тримав. Можливо, якби заздалегідь знав, то підготувався б краще. Але щоб змінити саме рішення – ні.

У той момент ми навіть не думали про фінансове забезпечення чи якісь інші речі. Було розуміння, що країна має досвід АТО, і хоча б якесь мінімальне грошове забезпечення існує, тоді це було приблизно 10-15 тисяч. Думали лише про те, щоб сім’я мала за що жити. Про якісь додаткові винагороди чи великі гроші взагалі не йшлося.

Богдан:

– Повномасштабне вторгнення застало нас зненацька. І не було можливості щось довго обговорювати чи планувати. Єдине, про що ми думали, – це як вберегти рідних. Ми постійно були на зв’язку. Коли все почалося, ми зібралися в батьків вдома – і рішення прийнялося спонтанно.

І в першу чергу думали про те, як бути з жінками – з мамою і з дружиною.

Фото з архіву сімʼї Мікало

– А якою була реакція ваших близьких?

Богдан:

– Вони розуміли, що ми приймемо таке рішення. Тому якихось сильних емоційних заперечень чи спротиву не було. Вони усвідомлювали ситуацію і розуміли, що ми виконуємо свій обов’язок.

На той момент ми більше думали не про сам вибір, а про те, як бути з нашими жінками. Чи, можливо, їм виїхати до Польщі, чи поїхати в село до бабусі, бо там усе ж трохи безпечніше, менше інфраструктури, менше обстрілів.

Але з часом усе якось стало на свої місця. Ми були у війську, а дружина залишилася з мамою, молодшим братом і сестрою.

– Любомире, ви воювали разом із сином. Як змінювалося ваше мислення як командира і як батька під час війни? Чи були моменти, коли доводилося свідомо «вимикати» батьківську роль, щоб ухвалювати військові рішення?

Любомир:

– Під час бойових дій ти залишаєшся і батьком, і військовим водночас. Ти оцінюєш обстановку, дивишся в бік ворога, аналізуєш ситуацію, але паралельно контролюєш, де син і що з ним.

Перший час ми взагалі пристосувалися до війни, звикали до всього. Одне з наших перших бойових завдань було в Білогорівці. Ти звикаєш до вибухів, починаєш розрізняти, звідки що летить і куди може прилетіти. Ми також разом думали, де безпечніше перебувати, як краще організувати чергування, як займати позиції.

Згодом був бій, у якому нам довелося воювати на досить близькій дистанції з ворогом. Я намагався триматися поруч із сином, і він, наскільки це було можливо в тих умовах, теж тримався поруч. У певний момент із окопу показалася постать. Я не зміг чітко розгледіти – свій це чи ворог, не бачив ані пов’язки, ані спорядження. Кажу сину: «Подивися в оптику, це наш чи ні», щоб випадково не влучити у свого. Син подивився і відповів: «Це ворог». І після цього ми вже відкрили вогонь.

Під час того ж бою я отримав перше поранення. Син був поруч, але трохи далі. Тоді було багато дронів. Один із них завис наді мною, я зрозумів, що він ворожий, коли почув характерний звук скидання.

Я встиг пробігти кілька метрів, і буквально за кілька секунд почув вибух і отримав поранення. Після чого я крикнув, що «трьохсотий». Син підбіг до мене і надав першу медичну допомогу. Якраз стали в пригоді ті навчання з тактичної медицини, які ми проходили. Це був наш перший випадок, коли син рятував мене.

Фото з архіву сімʼї Мікало

– Ви разом із побратимами 42 доби утримували позицію фактично в оточенні. У таких умовах особливо критичним стає не лише фізичне, а й психологічне виснаження. Чи був момент, коли відчували, що підходите до межі? І як вам вдавалося тримати себе та підтримувати інших?

Любомир:

– Найскладніший момент настав тоді, коли загинув наш один із чотирьох побратимів. Це була людина, з якою ми фактично разом тримали оборону перші сім днів. Ми давно знали одне одного, служили разом. І коли він загинув, у мене була одна думка: це катастрофа.

Інші двоє побратимів були прикомандировані прикордонники, для них це був перший або другий бойовий вихід, без реального бойового досвіду. У перші тижні вони допомагали: заряджали магазини, чергували, підміняли.

Втім, потрібно було продовжувати бій і підлаштовуватися під обставини. Я змусив себе зібратися і морально, і психологічно. Розумів, що якщо я «посиплюся», для нас трьох це стане критичною ситуацією. Тому довелося тримати не лише себе, а й інших – підтримувати, підбадьорювати, знаходити слова і рішення, які дозволяли нам працювати далі.

Фото з архіву сімʼї Мікало

– У вас є кілька державних нагород. Зокрема, звання Героя України, яке ви отримали після 42 діб в оточенні ворога. Розкажіть, будь ласка, про ці відзнаки.

Любомир:

– Першою нагородою була відзнака за поранення від Міністерства оборони. Після цього – нагрудний знак також від Міністерства оборони за зразкову службу.

Окрім цього, я маю президентська нагорода «За оборону України» та «Золотий хрест» за ті ж події. І вже згодом – «Зірка Героя».

– Що для вас означають ці нагороди? Ви сприймаєте їх як власні чи як ті, що розділяєте з побратимами?

Любомир:

– Якщо говорити про останні – «Зірку Героя» і «Золотий хрест», – то я б, якби була можливість, розділив їх із хлопцями.

Я там був не один і сам би не впорався. Це спільна заслуга. Ми підтримували одне одного, я допомагав їм, вони – мені.

Серед живих нас залишилося двоє, але не можна забувати тих, хто загинув.

– Богдане, а де для вас закінчувалася роль батька і починався військовий? Чи були моменти, коли ці ролі конфліктували між собою?

Богдан:

– Складно сказати, що між цими ролями була чітка межа. Навіть коли батько старший за посадою і ти в підпорядкуванні, всередині все одно розумієш, щоце твій батько. Але на позиціях ми чітко розділяли, що є сімейні стосунки, а є бойова робота. І в бою потрібно виконувати накази й поставлені завдання.

Любомир:

– Одразу згадую історію. Це було на Харківщині, під час штурму наших позицій. Ворог працював артилерією, кілька позицій розбили. По рації передали, що один боєць загинув, один важко поранений, і потрібна допомога. Ми були поруч – десь за 800 метрів. Обстріл ще тривав, але Богдан відразу побіг на допомогу.

Зв’язку майже не було, я почав дуже перейматися за сина, не міг знайти спокійного місця всередині себе. Через деякий час я і сам побіг перевірити, де син. На першій позиції побачив загиблого побратима, далі – нікого. Лише згодом по рації почув, що син супроводжує пораненого. Тоді трохи відпустило.

Я не скажу, що за іншого побратима переживав би менше – це наші люди. Але коли це твій син, це інший рівень напруги, вдвічі сильніше.

Богдан:

– Був період, коли ми з батьком служили в різних підрозділах. І перед тим, як він потрапив в оточення, у нього було кілька дуже важких виходів, де шанси вижити були дійсно малими. Я мав доступ до трансляцій і радіопереговорів, бачив, що там відбувається, чув, як він працює в ефірі. І от тоді, напевно, була та межа, коли ролі почали конфліктувати.

Я мав виконувати свою бойову задачу, працювати з дроном. Але в якийсь момент зрозумів, що не можу зосередитися, бо руки трясуться, думки були тільки про батька. Тоді я усвідомлював, що відповідаю за інших хлопців і маю забезпечити їм безпеку. Але через цей стан не міг зробити це якісно. Тому прийняв рішення передати управління дроном іншому бійцю, щоб заспокоїтися і вже потім повернутися до роботи з холодною головою.

Бо коли в тебе тут своя ділянка бою, а в батька – своя, розірватися між цим неможливо.

Фото з архіву сімʼї Мікало

– Ви перейшли до сил безпілотних систем – це фактично інший тип війни. Це було рішення про підвищення ефективності чи певною мірою і про дистанцію від батька?

Богдан:

– Передусім про ефективність. Я на той момент бачив, наскільки змінюється війна і яку роль у ній починають відігравати дрони. Ми з батьком не раз це обговорювали, і мені неодноразово пропонували перейти в підрозділ безпілотників.

Погодився я десь із четвертої спроби. До того не наважувався, бо не хотів залишати батька, не розумів, як це буде. Але під час однієї з розмов батько сказав: якщо ти готовий і хочеш спробувати – йди, а я впораюся. Тоді ми й вирішили, що мені варто перейти.

І, думаю, це було правильне рішення. Це був важливий етап і з військової, і з особистої точки зору. Коли я перейшов у безпілотники, фактично почав бачити поле бою “згори”, зокрема й позиції батька.

Коли ти на позиції, бачиш лише свою ділянку. А з повітря можеш оцінювати ситуацію ширше, попереджати по рації, де ворог, що відбувається, координувати дії. Це також вплинуло на моє рішення перейти в аеророзвідку.

– Ваші історії показують, що ви опора один для одного, але ви ще й різні покоління. Чи відчуваєте різницю в тому, як ви мислите про війну? Чи були між вами розбіжності?

Богдан:

– Чесно – ні. І коли ми служили разом, і коли вже були в різних підрозділах, у нас не було принципових розбіжностей у баченні служби чи війни загалом. Навіть попри різницю в родах військ, ми залишалися однодумцями.

Любомир:

– Не було такого, щоб ми по-різному бачили, як воювати чи що робити. Хоча я розумів, що рано чи пізно наші шляхи можуть розійтися. Це природно, оскільки різниця в поколіннях дається взнаки. Молодь швидше адаптується до технологій.

Ми разом пробували працювати з дроном, коли були відкомандировані в Лиман. Я теж літав, але коли побачив, як це робить син, то зрозумів, що в нього це виходить значно краще. Це не просто “взяти і полетіти”, там багато технічних нюансів: налаштування, частоти, прошивки. Для мене, як для старшого покоління, ближчими залишалися окоп, лопата, автомат.

Тому, коли син сказав, що хоче перейти в безпілотники, мені, звісно, не хотілося його відпускати, бо ми вже звикли бути разом. Разом простіше приймати рішення, підтримувати одне одного. Але я розумів, що так може бути навіть краще. Хоча на війні немає безпечних місць, робота з дронами все ж трохи віддалена від передової.

І була ще одна важлива річ: я знав, що в разі чого він зможе мене “прикрити” з повітря. І так і було, під час одного з обстрілів він якраз був на зміні й спостерігав за ситуацією згори.

Фото з архіву сімʼї Мікало

– Чи змінилися ваші стосунки порівняно з довоєнним періодом? Можливо, ви щось перейняли один від одного у характері, поведінці, підходах?

Любомир:

– До війни в кожного було своє життя: у сина – сім’я, робота, свої справи. Ми спілкувалися, але не так часто – телефонували, переписувалися, інколи бачилися. Був період, коли він працював в іншому місті, потім виїжджав за кордон, тому постійного контакту не було.

Війна нас значно зблизила. Не просто “здружила”, а зробила зв’язок глибшим, у нас з’явилися спільні інтереси, більше взаєморозуміння.

Син зі свого боку часто підштовхував мене: “Бать, пробуй, не бійся”. Підтримував у рішеннях, навіть коли я сумнівався. Наприклад, коли думав про перехід у безпілотники, він казав: “У тебе все вийде”. І це багато значило.

Богдан:

– Для мене головне – це його спокій і вміння мислити “холодною головою”. Я більш імпульсивний, можливо, через вік. А батько завжди діє зважено, без зайвих емоцій.

Я намагався це перейняти від нього, не поспішати з рішеннями, не піддаватися емоціям, а спокійно все обдумувати. Він постійно наголошував: “Заспокойся, розберися, не гарячкуй”. І це реально допомагало.

– Як ви уявляєте свої стосунки після війни? Чи зможете повернутися до звичних ролей батька і сина, чи цей військовий досвід назавжди залишиться між вами?

Любомир:

– Війна так чи інакше залишиться з нами, цей досвід нікуди не зникне. Але водночас наші стосунки вже стали ближчими.

Зараз, коли є можливість, ми частіше бачимося. От, наприклад, син щойно повернувся з відрядження, одразу зайшов до нас, побули разом, і вже знову поїхав.

Думаю, ця близькість залишиться. А як саме зміниться життя після війни, поки важко сказати. Доведеться адаптуватися до нових умов. Я, наприклад, планував повернутися до попередньої роботи, але зараз уже не впевнений, що це буде можливо. Тому все залежатиме від обставин.

Богдан:

– Є така фраза: “Один раз військовий – військовий назавжди”. Думаю, це про нас. Те, що ми з батьком пережили разом, вже нікуди не зникне. Цей досвід залишиться з нами.

І наші стосунки теж змінилися. Це вже не лише “батько – син”, а ще й щось побратимське, дружнє. Умовно все разом, як “три в одному”. Ми можемо разом проводити час, планувати поїздки, кудись їхати, щось робити. І я впевнений, що нам завжди буде про що поговорити.