«Бібліотека образів» та художній літопис подій війни – про сенси сучасного балету «Д.І.М.»

Позаду – майже два роки повномасштабної війни. Однак, більшість з нас, так чи інакше, часто думками відтворює перед очима картини її перших днів. Закриття аеропортів, перші вибухи, перші влучання, ночі в бомбосховищах, здавалося б нескінченні затори, і врешті – валіза, в яку прагнеш заховати якомога більше важливого та пам’ятного… В умовах повномасштабної війни, що триває, питання вимушеної міграції продовжує залишатися актуальним. Межі регіонів, з яких варто евакуюватися, час від часу розширюються. Багато українців відмовляються залишити дім, однак так само складним є – прийняти рішення покинути рідні землі.

30 січня на сцені Міжнародного Центру Культури та Мистецтв відбулась премʼєра сучасного балету «Д.І.М.» від театру INSHA Dance Company. Це саме про ті перші дні повномасштабної війни, які для когось – тривають дотепер. Балет виражає тілесну рефлексію про дім, його фізичний та духовний символізм, за допомогою візуальних мотивів показує, як це проживають люди, вимушені покинути свою землю. Танцювальна постанова поєднує багато стилів і технік, а до її створення залучені українці, які також пережили евакуацію у воєнний час. 

Основою сценографії вистави є образ світу, який з початком повномасштабної війни “перевернувся з ніг на голову”. За словами сценографа, Богдана Поліщука, це урбаністична картина, що зображує виразні фактури, величезні бетонні й дерев’яні стовби електромереж, розтягнуті дроти й гілки дерев. Це простір, де межа між буденністю й химерністю зникає, натомість атмосфера наповнюється постапокаліптичним настроєм із присмаком сюрреалізму. Більше про сенси, які відстоює балет, Букви запитали у команди, яка працювала над його створенням.

Фото: Анастасія Телікова

Ілля Мірошніченко, який є хереографом-постановником балету,  розповідає, що саме потяг є наскрізною дією твору і другим рівнем самої  вистави. Дія відбувається навколо спогадів головного героя, який, ймовірно, був провідником у вагоні й став свідком тисячі різних людських історій. І саме в його спогадах вони відтворюються. Натомість дорога для головного героя стала “тригером”, що запустив процес згадування.

Асистентка хореографа-постановника – Катерина Кузнецова висловлює власне бачення про те, що хоча вистава не має чіткої сюжетної лінії, основним елементом, що поєднує дещо різні за наративами сюжети – є дорога. Умовний оповідач цих історій – провідник потяга, який ніби розказує свої спогади про інших людей, або ж навпаки – розповідають про нього самого. Це залишили на розсуд глядача.

“Головним символом дому, для мене, в цій виставі є дорога – не дарма ми використовуємо вислів: дорога додому починається в той момент, як ми з нього їдемо. Це щось на кшталт: цінуємо тоді, коли втрачаємо. Зробивши перший крок через кордон, ти вже невимовно хочеш піти назад. Навіть є відчуття, що якась частина тебе так і робить – іде назад і залишається. Але ти, ковтаючи сльози, ідеш вперед. І ця дуальність відчуттів – це теж шлях, де ти зʼявишся вдома тоді, коли нарешті обʼєднаєш самого себе всередині. Мені здається, що в цій виставі немає нічого конкретного, що б змалювало відчуття присутності вдома. Бо в процесі створення вистави ми зрозуміли, що дім – це максимально індивідуальна річ, відчуття і поняття”, – акцентує Катерина Кузнецова.

Також автори наголошують, що вистава може знайти відгук не лише серед тих, хто переживав вимушену міграцію. Адже насамперед робота створювалась закордоном і першочергово була орієнтована саме на іноземного глядача, який не обов’язково дотичний до цих реалій. Це також спосіб винести тему міграції на обговорення і спробувати показати й розказати для тих, хто не переживав подібного досвіду.

“На мою думку, ніхто та ніщо не може охопити всіх. Тема вистави однозначно релевантна і так чи інакше стосується кожного. Але далі постає питання готовності рефлексувати кожного українця індивідуально. Ми, звичайно, прагнемо якомога ширших охоплень завдяки діяльності Insha Dance Company, але важливо, щоб це було щиро для нашого глядача. Тому я б сказав, що в ідеальних умовах глибинні сенси нашої вистави мають потенціал охопити більше українців”, – Ілля Мірошніченко.

Фото: Анастасія Телікова

“Ми намагались концентруватись більше на емоційному фоні – знаходили схожі риси, емоції, що відчували, думки, які приходили в голову, зокрема й те, яким чином хто виїжджав з країни. Навіть прийняття цього рішення – їхати чи не їхати – максимально різне – хтось може і не вибирав, а хтось мав таку розкіш. Але шляхом розмов з нашими артистами, друзями, рідними – ми дійшли висновку, що в різних ситуаціях відчуття були дуже схожі. Як, наприклад, тривога, що приходить до тебе в момент прийняття рішення, а потім десь посеред дороги вона повертається. А чи точно ти правильно вирішив? А потім вже на кордоні: може плюнути на все і повернутись?  Це відчуття тривоги лягло в основу сцени, що в музиці має назву «station» – вокзал – це також інтерпретація цієї тривоги вже від композитора”, – Катерина Кузнецова.

Так, ексклюзивно для балету “Д.І.М.” композитор Віктор Рекало написав музичний супровід – твір для струнного квінтету (дві скрипки, альт, віолончель та контрабас). Музика у виставі – це своєрідний “провідник у світ образів”, водночас композитор наголошує, що в оповіді кожен віднайде щось особисте.

“Мова мистецтва, як на мене, універсальна. Ми, українці, поміж інших своїх чеснот – дуже чуйні люди, тому, я думаю, не має бути жодних проблем з прочитанням символів та емоцій, закладених в хореографії та музиці цієї нашої постановки. З суто утилітарної точки зору – партитура свідомо пронизана сумним, щемким мажором. Наприклад, як один із засобів втілення стану одночасно глибокого болю та світлої надії, я обрав цитату зі свого найулюбленішого твору камерної музики – Струнного Квінтету Франца Шуберта. На початку вистави фрагмент цього твору сплітається з імітацією звуків сирен повітряної тривоги, а наприкінці – повстає у своєму первозданному вигляді як метафора марення про мирне життя”, – ділиться Віктор Рекало.

Фото: Анастасія Телікова

Композитор пояснює, що в музиці балету він виділив дві емоційні кульмінації – дует (“класичне pas de deux”, діалог двох танцівників) та останній акорд твору – коли, нарешті, після всього пережитого протягом вистави, дисонансний акорд вперше розв’язується у чистий мажор. В обидвох цих кульмінаціях композитор поєднав власні особисті почуття та рефлексії і вважає, що твір вийшов інтенсивним та емоційно насиченим.

“Тіло і рух для танцівника є засобом промовляння. Так само і музика є голосом. Для композитора та музиканта-виконавця можливість проговорити доступними мистецькими засобами свої потаємні думки й чуття – є невимовно важливими. Бо подекуди словами не можна виразити те, що вирує в душі. Мені здається, наша вистава в русі та музиці дуже особиста і водночас гранично відверта. Я не називав би це конкретно “художнім відтворенням досвіду війни” – радше ми просто доступною нам мовою оповідаємо про життя. А наше життя зараз – то, на жаль, є війна. І вистава вже довела, що може глибоко зачепити болем цього усвідомлення навіть іноземних глядачів, що, на мою думку, дуже важливо. В цьому я вбачаю нашу, можна сказати,  місію – промовляти про нас, українців. Хто ми, звідки та що плекаємо зараз у серцях”, – зазначає Віктор Рекало.

Автори наголошують, що це не документальна вистава, а передусім невербальний театр, де головним інструментом є тіло та образи. В цій виставі закарбований досвід танцівників, музикантів, інших людей, з якими творці перетинатися впродовж останніх двох років. Таким чином, в кожній сцені є безліч деталей, прототипами до яких стали реальні люди чи події. 

“Це «бібліотека образів» та художній літопис подій, що спричинені початком повномасштабного вторгнення в Україну. Це збірні образи надзвичайно масового явища. Першим маркером, безумовно, є тіло та його рух. Адже саме воно спершу реагує на гучний звук: голова повертається в бік джерела звуку, щоб прислухатися, серце пришвидшено починає битися, зʼявляється тремтіння… І це лише декілька секунд, повʼязаних з однією емоцією, а уявіть скільки всього відбувається щодня. Тому головним маркером є саме тіло танцівника.”, – виокремлює Ілля Мірошніченко.

Фото: Анастасія Телікова

“У нас є сцена з дівочим тріо, де наскрізна ідея – це підтримка. Певний час дівчата рухаються у максимально близькому контакті, і певні рухи однієї люди залежать від іншої. Вони ніби не можуть йти далі, якщо одна з них зупиниться. Не дарма ця сцена вже майже перед самим фіналом. Бо, врешті-решт, якою б складною не була дорога – на її шляху завжди знаходиться підтримка. І, мені здається, це одне з найважливіших наших надбань за цю історію війни.

Я відчуваю, що українці стали більш толерантними передусім до себе, та один до одного. Далі буде більше, бо додому повертаються військові, і на нашій відповідальності вміння комунікувати з людиною, не знецінюючи, не ображаючи її досвід. Вміти правильно підтримати людину, навіть якщо варто лише промовчати в певний момент, і не поставити свою трагедію на перше місце. Такі прояви підтримки і є для мене тими маркерами і втрати, і надії – нам необхідна підтримка, бо ми щось втратили”, – Катерина Кузнецова.

Також важливе місце посідає образність червоних “тачок” на сцені, які артистки, ніби валізи, возять за собою. Вони порожні, бо в них знаходиться найважливіше – спогади. Серед інших маркерів – сценографічне оформлення вистави, створене художником – Богданом Поліщуком. «Світ догори дриґом» – цими словами змальовують початок повномасштабної війни. Це про уявну невагомість, ніби певне підкреслення того, що на сцені оживають спогади.

“Як каже Ілля, однією із задач мистецтва – є ставити питання. Умовно виносити на «обговорення» та осмислення певні теми, щоб мати можливість знайти відповіді. Я погоджуюсь з цією думкою. Щодо художнього відтворення теми війни – це надскладна задача, і мені здається, нам необхідно буде дуже багато часу для того, щоб пережити й переосмислити весь досвід, що ми отримали як нація. Аби нарешті мати змогу його змальовувати та показувати художньо, і при цьому «ставити питання», а не лише виносити свій біль на публіку. Але, що я вважаю надважливим в цьому питанні – це те, що здається вкрай неможливо розказувати про війну як сторонній оповідач. Тобто тому, хто не прожив те, про що він розповідає.

Умовно, я не готова створювати роботу про людей з Бахмута або Маріуполя, бо я не пережила їх досвід і навряд чи я зараз настільки емпатична, щоб максимально наближено відчути ці історії, пропустити їх крізь себе, прожити та знайти свою рефлексію на це у вигляді якогось твору. Що б я не розповіла про ці події – то буде не щиро, бо я сама не була їх свідком. Це стосується і нашої роботи – не можу сказати, що я повністю та максимально різнопланово прожила та опрацювала досвід вимушеної міграції. Можливо через це історії вистави такі розмиті й не мають чіткої визначеності. Але мені здається, що нам вдалось показати не тільки біль, але й відчуття підтримки, єднання людей, що завжди дарує промінчики надії”, – ділиться Катерина Кузнецова.

Фото: Анастасія Телікова

“Мистецтво – реактивна штука. Маю на увазі, що воно завжди реагує на сильні зовнішні тригери й опрацьовує їх вже залежно від величини художника (митця). Однозначно ми (українці) мусимо продукувати мистецтво задля багатьох важливих цілей, і культурно-дипломатична складова для закордонної авдиторії є невіддільною частиною цих процесів. На нашу думку, як компанії, ми мусимо робити все, задля більш правильної комунікації теперішнього з майбутнім і аж ніяк не вдаватися до спекуляції на темі війни. Ми хочемо показати, що мистецтво під час війни є і воно створюється, але воно вже інше, не таке як було раніше. Це ознаки позитивних процесів в культурі”, – підсумовує Ілля Мірошніченко.