Дух українства у Запоріжжі: від перших актів протесту до героїчної Революції

“Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”. Так, слова Івана Франка в історичній повісті “Захар Беркут” залишаються актуальними крізь століття… Незалежність України дотепер тримається на плечах українського народу: сильного, мудрого, багатого історією і культурою. Однак, в умовах війни, коли низку проблем маркують як “не на часі”, національна свідомість ніби  нівелюється, а дух спільної боротьби вже не об’єднує так, як на початку повномасштабної війни. Формування свідомості сучасного українця залежить від багатьох різних факторів, але основою подальшого становлення нації є створення сприятливого для цього середовища. Впорядкувати державне мислення, аби бути свідомим громадянином, який поєднає у собі духовне, національне, історичне, культурне та політичне.

Одним із найбільш значущих проявів національної свідомості нашого століття, стали масові протести на Майдані, а згодом те, як країна консолідувалась проти російської агресії у 2014-му році. Однак, цей шлях боротьби бере початок значно раніше і поширюється на всю територію України, незалежно від усталених в суспільстві стереотипів. Так, одним із найсильніших тодішніх мітингів на Сході України став Євромайдан у Запоріжжі. Заворушення, які розпочались відстоюванням громадянських свобод, сьогодні, в умовах повномасштабної війни, знайшли продовження у боротьбі за життя нації… Ярина Геращенко – запоріжанка, яка впевнено називає себе “людиною Революції”, адже позаду 10 років свідомого досвіду у мітингах, страйках, перформансах, центром яких завжди є зміни в Україні. Сьогодні – це і про заходи, присвячені збереженню пам’яті про нашу боротьбу і тих, чиї імена стоять за нею. 

В інтерв’ю для Букв, Ярина детальніше розповіла про те, яку роль відігравало Запоріжжя у формуванні та відстоюванні національної ідентичності, як запоріжці відвернули окупацію міста, про “полювання” на учасників Майдану, місцевих “сєпарів” сьогодення, заходи присвяти полоненим,  а також вшанування пам’яті героїчного чину полеглих.

Фото: особистий архів Ярини

– Насамперед, давайте чітко окреслимо, відколи розпочалась Ваша активна громадська діяльність? Зокрема, якщо говорити про свідоме рішення брати участь в акціях, мітингах, які порушують важливі суспільні питання;

– Я називаю себе людиною Революцій. Насправді мій перший мітинг відбувся у 2004 році, коли я була ще дитиною. Моя родина брала активну участь у Помаранчевій Революції, тут в Запоріжжі. Зрозуміло, що в 11 років мій світогляд ще не був сформований до кінця, але з огляду на те, що я зростала в родині націоналістів – мене оточувала боротьба за Україну і її майбутнє ще змалечку. Зараз, згадуючи себе малу, свої сварки з однокласниками та вчителями, я розумію, що вже тоді я знала, де правда, а де зло. І на мітинги я ходила свідомо, без примусу з боку батьків, я могла обрати – теплий дім, або їхати з двома пересадками в інший бік міста на площу, де збирались протестувальники. Я обирала – друге. 

Між революційними роками у нас в Запоріжжі відбувались різні мітинги та акції, більше місцевого рівня. Про незгоду з місцевою владою, про утиски підприємців, про захист української мови в зросійщеному місті. Коли було прийнято Закон “ківалова-колісніченка” місто сколихнулось з новою силою. Пам’ятаю, я тоді вже вчилась в університеті й на одній з пар викладач запитав, якою мовою вести лекцію, і попередив, якщо навіть одна людина буде за ведення українською мовою, то так воно і буде. З цілого потоку студентів я була єдина, хто підняв руку за українську мову. До мене тоді було прикуто стільки поглядів… А мені то так “дико” було те питання. Я запам’ятала той момент на все життя.

Фото: особистий архів Ярини

Потім, наприкінці 2013 року, 17 листопада запоріжці вперше вийшли на Майдан. Я, авжеж, разом з родиною була там, але тільки як учасниця.

– Я правильно розумію, що перший страйк, у якому Ви не лише брали участь, а й безпосередньо були організаторкою, очолювали студенти? Можете детальніше розповісти про його організацію, перебіг, головні гасла і загальну реакцію?

– Так, все вірно, 27 листопада 2013 року відбувся перший всеукраїнський студентський страйк і в Запоріжжі я була організаторкою. Пам’ятаю, що ми списались (тоді в соціальній мережі “ВКонтакті”) з одним зі студентів і зрозуміли, що у нас чомусь ніхто не організовує цей страйк… Ми з ним буквально за одну ніч надіслали інформацію знайомим, у своїх соцмережах, що збираємось навпроти університету. Спочатку на страйк вийшли мої одногрупники, більшість викладачів нас підтримали тоді. Потім до нас почали підходити студенти та молодь з інших університетів і вони казали, що їм заборонили збиратись і буквально міліція та охорона їх розганяли.

Біля мого університету такого не було, міліція стояла в оточенні місця проведення страйку, але чомусь не наважувались нам щось говорити. Був і такий момент, що вийшов представник адміністрації університету і попросили розійтись, але я твердо тоді відповіла, що цього не буде. Адже запорізька молодь мала проявити себе і показати, що ми разом з усією країною готові відстоювати свою гідність та право йти шляхом цивілізованого світу. Потім ввечері ще збирались біля міської ради, тоді вже приєднувались люди, які не мали можливості підтримати молодь вдень. Прогрес, а не деградація – є майбутнім українців.

Фото: особистий архів Ярини

Фото: особистий архів Ярини

– Протягом цих років, наскільки гострою у Запоріжжі або з огляду на події в країні, існувала потреба в подібних заходах? Про що найчастіше вони були і які суспільно-важливі меседжі охоплювали?  

– Коли розпочалась російсько-українська війна, запоріжці згуртувались ще більше. Сепаратисти намагались захопити місто і проводилась так звана операція “руская вєсна”. Спочатку прихильники Росії хотіли проїхати колоною з триколорами по місту, але їм це не вдалось, бо самооборона їх “розбила” на в’їзді на центральний проспект. Згодом, місцеві регіонали, комуністи та їх прихильники, вийшли на мітинг під міською радою і тут вже на захист стало все місто. Зупинилось все: дороги перекриті, а люди, суспільство, йшли захищати своє місто. 13 квітня 2014 року запоріжці буквально відвернули окупацію міста борошном та яйцями. Відтоді цей день ми називаємо “яєчна неділя”.

Один з найчисельніших маршів був присвячений трагедії під Волновахою, я тоді також була однією з організаторок. Ми запланували провести марш маленькою протяжністю, але тоді прийшло стільки людей, що коли перші учасники дісталися місця проведення мітингу, то інші ще не вийшли від початкової точки. Ось так було багато людей. Насправді протягом всього часу, який триває російсько-українська війна, Запоріжжя не було байдужим.

Фото: особистий архів Ярини

– У Вашому Інстаграмі побачила, що під час подій Євромайдану, у Запоріжжі також проходив мітинг солідарності та єдності, де Ви безпосередньо брали участь. На противагу перебігу подій у столиці, як це було в Запоріжжі?

– Вночі 30 листопада 2013 відбувся розгін Майдану в Києві. І вже 1 грудня в Запоріжжі на майдан вийшли тисячі людей. Це була перша така чисельна акція. Вдома ми зробили плакат-перформанс “кривава йолка”, яка і дотепер є на багатьох світлинах революційного Запоріжжя. Саме в той день, мені здається, суспільство зрозуміло, що воно не “населеніє” і потрібно виходити на акції протесту і вже не з гаслами про “Україна – це Європа”, а з гаслами “зека – геть”. Саме в той день розпочалась справжня Революція, боротьба за гідність та свободу, боротьба за незалежність України, за її сьогодення та майбутнє.

Фото: особистий архів Ярини

– Наскільки часто за час Вашої активної участі в акціях, мітингах, страйках, Вам доводилось мати справу з правоохоронними органами? Чи бувало таке, що Вам або іншим учасникам висували адміністративно-кримінальні порушення?

– Під час Революції Гідності ми з ними не були по один бік, так би мовити, барикад. В день розгону Майдану в Запоріжжі, нас добряче “потравили” світло-шумовими. Пам’ятаю, як я побачила свою маму, яка стоїть і кашляє… В той момент я наче “озвіріла”, почала брати з підлоги все, що було і кидала в “правоохоронців” та тітушок. Мене тоді ледь відтягли, була так близько, що за мною вже тягнулась рука беркутівця. Згадую це та усміхаюсь, як би це не було дивно.

Потім, вже ввечері цього ж дня, під час розгону Майдану в Запоріжжі не було у кого просити допомоги, як це було і по всій країні. Беркути були повсюди й вони ловили, били, забирали у відділок. Нам – мені, мамі та брату, (тато весь час був на київському Майдані) тоді пощастило. Нас прихистив, неподалік площі, де відбувався розгін, активіст Майдану – Величар (загинув на Азовсталі) і ще був друг родини Ілля (зазнав поранень на запорізькому напрямку і за декілька днів в лікарні його серце зупинилось).

Ми тоді в сховку просиділи дуже довго, до пізньої ночі. Таксі викликати не можна було, бо таксисти відвозили одразу у відділок. Мама вирішила піти за машиною, думали, що на жінку не так звертатимуть увагу. Так і сталось. Ми тоді їхали в авто лежачи, щоб не було видно, що люди сидять, бо авто теж зупиняли. Наступного дня всі були шоковані. Батько заборонив нам виходити на запорізький Майдан одразу по тому, як нас розігнали. Пройшло декілька днів і ми знову прийшли на Віче, на площі перед ОДА. По справі розгону запорізького Майдану, яку висунули проти тодішнього “губернатора” Пеклушенко – я йшла свідком.

Після Революції Гідності доводилось комунікували з правоохоронцями постійно. Під час організації акцій, мітингів чи маршів, потрібно було повідомляти про проведення заходів, що ми й робили. Якщо якісь всеукраїнські були заходи, виїзні, разом з моїми сокільцями, то до мене на зв’язок вже виходили зі Служби безпеки.

Фото: особистий архів Ярини

– Також, у Вас є дописи, присвячені окремим акціям\флешмобам у Запоріжжі, що присвячені прославленню української ідентичності, як, наприклад, до Дня української вишиванки. Наскільки вираженим у запоріжців є цей дух українства?

– Зараз я багато дописів заархівувала, насправді їх там набагато більше. Щороку ми збирались на різні річниці, які присвячені Майдану, визначним датам у житті України та державотворців, які будували нашу країну ще сотню років тому. Ми – прославляли наших українських Героїв. В Запоріжжі проходили марші вишиванок, зазвичай це відбувалось на День незалежності. Та мені особисто хотілось більшої уваги надати нашому традиційному однострою.

Тому вирішили робити марш вишиванок у Всесвітній день вишиванок, який проходить в третій четвер травня. Вперше це свято ми відзначили велелюдним маршем 2014 року. Для мене, саме цей захід, в організаційному плані був найважчим на той момент. У 2015 році вже організувала всеобласний марш вишиванок, тоді приєднались багато міст та сіл з усієї області (станом на зараз ця територія тепер в більшості окупована або майже повністю зруйнована через російські обстріли) – тоді я відчула таку всеосяжну єдність, розуміла, що люди себе ідентифікують не кимось, а саме – українцями.

Фото: особистий архів Ярини

– Дотепер в суспільстві існують думки, що з 2014 року Запоріжжя є “спірною зоною” щодо проросійських поглядів. Однак, бачимо, що протягом цих років мешканці міста не залишались осторонь подій, що стосуються саме України. З власного досвіду, чи існували окремі рухи, що відстоювали кардинально інші ідеї? 

– До повномасштабного вторгнення такі “осередки” були, але не можна сказати, що у Запоріжжі вони були масовими. І в місті вони не мали такої прихильності оточення. Я б це назвала “тихим сепаратизмом”. Єдина біда в тому, що тепер вони не “сєпари”, а прихильники колаборантів і саме ось ці зрадники наводять артилерію, балістику на область та місто. Я щиро хочу вірити в те, що їх меншість.

Фото: особистий архів Ярини

– Можливо є показові історії за час Вашої активної участі в акціях, мітингах, страйках, які показують, наскільки сформованим у нас є рух протестувальників тощо?

– Перше, що спадає мені на думку, це спогад про один зі смолоскипних маршів на День пам’яті Героїв Крут, які ми також організовували щорічно. В той вечір було -17 і люди всерівно прийшли на захід. Було небагато містян, але вони були. Людей не злякав холод – вони хотіли показати, що Запоріжжя шанує своїх Героїв.

За революційні роки та період російсько-української війни суспільство виросло. Вже не потрібно когось вмовляти прийти на захід/акції/мітинг. Вже є нові генерації людей та молоді, які можуть організувати суспільно-важливий захід і люди на нього прийдуть, в наш час було з цим важче.

– В умовах сьогодення Ви також є активною учасницею ініціатив, присвяченим нашим полоненим або загиблим захисникам. Скажіть, чи існують проблеми з організацією подібних заходів, насамперед на рівні місцевого самоврядування?

– Після початку Великої війни, перша найбільша акція, яку організувала разом з іншими небайдужими людьми, була присвячена теракту в Оленівці. Цей перформанс, відео та фотографії з нього облетіли всю Україну. Я досі пам’ятаю той день, коли стало відомо про це цинічне вбивство наших військовополонених азовців. В той період багато родин, близьких та друзів полонених були в чорній невідомості. Я особисто закривала очі та “бачила” цю страшну картину…

Ось так і з’явилась ідея перформансу, з власного досвіду пекельного незнання, що з людиною, яку ти чекаєш. З закривавленими тілами, попелом та панцерними ліжками. Також, на початку вересня, ми організували Благодійний мистецький захід на підтримку Героїв Азовсталі. Вчергове нагадали запоріжцям, що про полонених потрібно говорити постійно і не забувати.

Фото: особистий архів Ярини

Фото: особистий архів Ярини

Ми планували й надалі робити різні акції та заходи на підтримку полонених, але після жовтневих масових обстрілів Запоріжжя, було не рекомендовано збиратись великою кількістю людей. З квітня цього року я активно організовую заходи щодо підтримки родин загиблих, а також вшанування пам’яті героїчного чину полеглих. У нас в Запоріжжі функціонує офлайн проєкт психологічної підтримки жінок, які втратили чоловіків на фронті “Коханий, я живу!”, а також ми створили простір пам’яті “Прапорець пам’яті”, що є фундаментом майбутнього монументу полеглим в російсько-українській війні Воїнам.

Фото: Олена Тіта

Фото: Олена Тіта

– Останнім часом, насамперед у Києві, проходить багато мітингів, які порушують питання неналежного спрямування державних коштів. Дехто висловлює думки, що це “не на часі”. Спираючись на власний досвід, наскільки важливо піднімати такі питання в переломні для країни періоди?

– Я так скажу, якщо ця (умовно) дорога – є логістично необхідною саме для нашого війська – треба ремонтувати. Якщо ж змінювати бруківку, яку змінювали минулого року – це неправильно. Українці – суспільство, а не стадо, зараз в часи війни важливо максимально бути критичним до тих чи інших дій. Необхідно добре прораховувати свої кроки й чітко висувати вимоги, які будуть юридично обґрунтовані. На нас зараз дивиться увесь світ і ми, як держава, маємо демонструвати, що країна живе війною і все, що робиться, в першу чергу для перемоги, все для війська.

– Повернімось до реалій сьогодення і тематичних акцій, що мають на меті нести пам’ять про полеглих та не забувати про полонених. Яким буде Ваш меседж до всіх українців, аби ми не залишались осторонь таких подій і вже зараз формували наше майбутнє?

– Україна тримається лише завдяки героїчному чину Воїнів-сучасників полеглих, полонених та тих, хто продовжує битись у гирлі пекельного полум’я війни. Бути осторонь зараз – це дорівнює втратити державу, втратити гідність, незалежність та свободу, а якщо ми це втратимо – ми втратимо себе.

Фото: Анастасія Ракус