Емпатію важливо відчувати в сервісі від держави – оборонець Харкова, ветеран Дмитро Олійник

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Сьогодні більшість українців мають рідних, знайомих або колег, які вже є ветеранами війни. Незалежно від віку, коли було ухвалено рішення стати на захист держави або професії, з якою вони пов’язували своє життя – тепер усі ці громадяни об’єднані досвідом війни. Прожиття фронтових реалій, отримані поранення, виклики полону, втрати побратимів, тривала реабілітація – все це має свої наслідки. Для ветеранів – це труднощі в процесі адаптації та повернення до цивільного життя, а для суспільства – відсторонення через нерозуміння їх болю. Таким чином, обидві категорії стають вразливими, що створює бар’єри на багатьох рівнях суспільного життя. Зважаючи на це, окрім повноцінної реабілітації з фахівцями, важливим аспектом є належна інформаційна підтримка.

Дмитро Олійник – харківський доброволець, внаслідок боїв за Харків отримав поранення правої ноги й дотепер проходить лікування. Ще з 2014 року Дмитро волонтерив, часто виїздив на першу лінію зіткнення з ворогом і, як зазначає, розумів, що врешті війна на Донбасі матиме ширші кордони активних бойових дій. Протягом 2021 року опікувався розвитком територіальної оборони на посаді радника голови Харківської обласної державної адміністрації. Так, діяльність чоловіка охоплювала навчання цивільного населення, задля опанування зброї та використання її для захисту народу України. Також важливим напрямком було засвоєння навичок тактичної медицини й відпрацювання тактики дій малих груп в умовах ближнього зіткнення. Згодом це зіграло важливу роль у знищенні псковського десанту та ГРУ РФ під час бою в 134-й школі, у центрі якого опинився і Дмитро. Саме під час цієї спецоперації захисник отримав поранення, що призвело до відмирання нервів на нозі та некротомії (висічення) 90% м’язів.

Букви висвітлюють проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани, аби сприяти їх подальшої безпечної інтеграції в суспільство. Це не лише про комунікацію з вразливими категоріями населення, а й коректність висвітлення бойових реалій у медіапросторі. Для Букв Дмитро Олійник розповідає про власну боротьбу після поранення, неприйняття себе у ролі цивільного громадянина, настрої суспільства й те, як на це впливають прояви на державному рівні.

Фото: особистий архів Дмитра

– Дмитро, знаю, що зараз перед Вами тривалий період реабілітації, тож, власне, як Ви? Які і фізичні, і психологічні наслідки бойового досвіду Ви відзначаєте перед собою зараз?

– Загалом, як кажуть більшість військових: життя поділилося на “до” та “після”. Моє “після” виглядає так: готуюся до 16-ї операції, щоб хоч на якийсь відсоток зменшити біль, який є щогодини, щодня. Борюся і надалі із зажерливою бюрократичною машиною. Коли обертаюся назад, стає моторошно, бо і сам не розумію, звідки взяв ресурс це все перенести та витримати. Однак саме бажання змінювати ситуацію в країні надає мені сили й енергію рухатись далі. Вкрадені виплати, вкрадені відзнаки, вкрадені місяці реабілітації – сказали своє у ставленні до держави, тому єдине, що залишається – це безмежна любов до Батьківщини. І це дає можливість не зупинятися. 

Тож фізично я намагаюсь з дня у день приймати своє тіло із болем, із тим, що нога не функціонує, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Поки що я борюсь зі своїм біопротезом по життю. Психологічно важко усвідомлювати наступне: для звичайних хлопців війна – це можливість дати майбутнє нашій нації, а для паркетних виродків – це можливість стати мультимільйонерами. Життя солдата – це як сірник, спочатку його запалили, а коли він вигорів – його викинули, бо з нього вже не буде ніякої користі. 

– Переважна більшість військових чітко розділяє межі цивільного та військового оточення. Чи вплинула безпосередня участь у війні на Ваше усвідомлення себе здебільшого серед військових?

– Так, для мене війна безсумнівно зародила щире братерство серед військовослужбовців, де жевріє – взаємодопомога, честь, доблесть та достойність. 

Фото: особистий архів Дмитра

– Чи відчуваєте Ви цю підтримку та розуміння, перебуваючи серед цивільних громадян? Адже розуміємо, що у відносно безпечних містах панують різні настрої, і не завжди вони про усвідомлення реальної ситуації на фронті.

– Цивільною людиною, після участі у війні – відчути себе справді неможливо, принаймні на даний час, особисто для мене. Цивільні розуміють, що війна присутня у їхньому житті після втрати житла чи близької людини. Тобто після реальних подій, що “тягнуть” за собою розуміння війни. Бо лінія фронту далеко. Це наслідки “колискової” політики держави, нібито все гаразд, військові воюють, а ви живіть життя далі.

– Зараз ми все частіше порушуємо питання емпатії, що особливо важливо у країні, де більшість громадян так чи інакше є вразливою категорією. Для Вас, як військового, які прояви суспільства – кардинально протилежні емпатії?

– Вважаю, що емпатію насправді потрібно відчувати в сервісі від держави. Бо поки маємо кричущий показник, що військові, ветерани – знецінені. Громадяни будуть рівнятися, коли бачитимуть належне ставлення від держави. Але люди, звичайні люди, особисто до мене проявляють емпатію, висловлюють слова вдячності, пропонують допомогу, коли розуміють, що я передусім важкопоранений. 

– У засобах масової інформації, а також серед звичайного цивільного населення часто вживають термін “героїзму” стосовно захисників. Натомість не всі військові погоджуються, що рішення боронити державу – робить їх героями. Як це відчуваєте Ви?

– «Героїзація» військовослужбовців має відбуватися в іншому контексті. Тобто, військовий має бути прикладом впевненості, надійності, чесності, бути тією людиною, на яку звичайний пересічний громадянин хотів би в чомусь рівнятися, а діти пишалися б своїми батьками. Ми, військовослужбовці – не герої, а люди, які показують своїми діями, що люблять Батьківщину, тому що любити й дорівнює – захищати! Тож маємо залишити сліди, за якими йтимуть наступні покоління.

Фото: особистий архів Дмитра

– Не менш дискусійним питанням є – доречність використання патріотичної тематики в маркетингу.  Тобто, понять, подій і назв, які мають трагічну конотацію або вимагають особливої шани.  Як Ви ставитесь до подібного формату збереження нашого досвіду?

– Звичайно, що тема війни популярна і важлива, тож маркетологи хочуть обіграти це у своїх економічних цілях. Це певною мірою свідчить про те, що тема війни не ігнорується. Однак не варто нехтувати моральними нормами, які можуть завдати шкоди споживачам. Адже жодна виготовлена футболка, пляшка чи аксесуар – не здатні передати ціну, страждання чи емоції тих подій.

– Щодо кіномистецтва в умовах сьогодення. Розуміємо, що війна триває, тож існують дискусії щодо того, якою ми можемо її зобразити на цьому етапі. Зараз є зразки не лише документальних, а й художніх кінопродуктів. Якою є Ваша думка щодо їх доречності?

– Вважаю, що наявність саме документальних фільмів є важливою складовою формування майбутнього. І в жодному разі вони не мають бути комедійними. На мою думку, фільми дають можливість нагадати про події, людей, і що найважливіше – допомогти майбутнім поколінням відчути код нації. Ідентифікувати себе як українця. Сформувати засади, що впливатимуть на подальше державотворення…

– Виходячи з наступного питання, не можу не запитати: спираючись на власний досвід, чи погодилися б Ви стати персонажем документального фільму про ветеранів? Чи це не той досвід, яким Ви воліли б ділитися?

– Я мав досвід знімання у фільмі. Тож дивлюся на це абсолютно позитивно. У документальному проєкті «Форт Харків» я відтворив свій бойовий досвід, розповідав про бій на 134 школі, який вже став історією. Фільм реконструює ключові події та бої за Харків у 2022 році… А стосовно ветеранів, потрібно обовʼязково обʼєднуватися і ділитися досвідом. Маємо шукати можливості, аби підтримувати та надихати одне одного своїми історіями.

Фото: особистий архів Дмитра

– Не лише в умовах війни, а й у майбутньому післявоєнному відновленні нам важливо подбати про спільний захист. Давайте ще раз проговоримо головні виклики, яких зазнають військові у суспільстві і яким чином кожен громадянин може їх не допустити.

– Перший контакт з цивільними, як не крути, відбувається, коли ти ходиш і намагаєшся побороти бюрократичну машину. Бо “тьоті” в кабінетах, які тобі хамлять, належать ж до цивільних? Я впевнений, що ці посади не мають посідати представники тієї «держави», яка пішла у минуле, разом з початком повномасштабної війни, і так само не мають призначати випадкових людей, метою яких є лише красти. 

Держава, державні службовці – повинні показати приклад, яке ставлення має бути до військових. Чекати, що скрізь наведуть лад ветерани – це помилка, вже сьогодні потрібно кожному на своєму місці, кожному своїм прикладом і зацікавленістю змінювати те, що турбує. І тоді наша країна буде сильною, справедливою, чесною, і громадяни стануть в ній головною цінністю. Цей великий ланцюжок всіма силами зараз тримають військові – своїми реальними діями на фронті, а громадяни – мають цей ланцюжок скріплювати. Наближаємо Перемогу разом!

У Центрі національного спротиву повідомили, що у тимчасово окупованому Криму росіяни розпочали нові зачистки у місцевих бібліотеках. Ворог наказав вилучити усі книги про Голодомор, УПА та на яких зображено тризуб.

24 квітня міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що країна готова допомогти Україні повернути чоловіків призовного віку на допомогу Силам оборони у боротьбі проти росіян.

24 квітня Україна та Португалія розпочали роботу над проєктом угоди щодо гарантій безпеки, узгодивши графік подальших переговорів.

Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець наголосив, що жодних прямих перемовин з російською делегацією 24 квітня не відбувалося. Раніше так звана дитяча омбудсменка РФ Львова-Бєлова заявила, що Росія та Україна “вперше провели очні переговори” стосовно повернення викрадених росіянами дітей.

Франція закликає Європейський Союз запровадити новий режим санкцій проти російської дезінформації та операцій втручання у вибори по всьому світу.