Повернулися з фронту, але не в повсякденне життя: байдужість до ветеранів і проблема безбар’єрності в Україні

Півтора року тому я відвідувала родича в одній з місцевих лікарень. І побачила картину, як декілька перехожих об’єдналися та підіймали по сходах військового на кріслі колісному. А той, почервонівши, потупив очі, доки його ривками тягнули вгору до входу в поліклініку. Навряд чи йому це було приємно, але іншого варіанту не лишалося: що пандус, що телепорт там не був доступним. У цій ситуації, яка навряд чи є унікальною, хтось відзначить приклад єднання та підтримки людей навколо. І, можливо, це дійсно так. Але мені від цього видовища стало гірко на серці, бо я там побачила глобальну байдужість до українців.

Днями на каналі комбата 3 ОШБр Дмитра Кухарчука прочитала цікаву думку: що нині вулицю повинні представляти військові, які повернулися з травмами після фронту. Але ось проблема: чи готові до своїх героїв ці самі вулиці, та й країна загалом? Смішно на третій рік повномасштабної війни говорити про “готовність”, але зроблений за цей час був мізер, тому я все ще оптимістично розглядаю те, що маємо, як стартові позиції. Як писала Леся Українка, “без надії сподіваюся”.  

Бо у нас так: всі розповідають про вдячність до ветеранів (правда, уже навіть на словах – не так масово), усі готові поставити свічечку у дописі про загиблих або сумний смайлик під фоторепортажем з церемонії поховання. Але коли військові з інвалідністю повертаються у міста та села, вони для суспільства лишаються як між світами: ні живі ні мертві. Ось у них б’ється серце, вони мають свої потреби, хочуть повноцінно жити. З іншого боку, соціум їх сприймає ніби якесь непорозуміння і випробовує ту саму волю до життя. Це починається з бюрократичної трясовини під час ВЛК, реабілітації, а завершується… та навіть просто можливістю потрапити до себе у квартиру. Особливо найтяжче тут тим, хто прикутий до крісла колісного. Війна загострила потребу в безбар’єрному середовищі, але одночасно показала, наскільки це важливо для інтеграції та підтримки тих, хто постраждав від бойових дій.

ВДНГ, Київ. Джерело: Паралічненько

Коли ви підіймаєтеся на 5 поверх будинку без ліфта, коли пересуваєтеся лікарнею без пандуса, або ж коли бачите той самий пандус біля магазину, залитий ледь не під прямим кутом, подумайте: а чи справилася б з цією перешкодою людина на візку, з двома протезами чи іншими ампутаціями? 

А тепер уявіть, що ви “на колесах”, і йдете скаржитися на такі умови у міськраду, а там… теж немає пандуса! Не вірите? Перевірте у себе. Ці будівлі були сконструйовані ще за совка, де “інвалідів не було”. Вірніше, їх ізольовували від світу та лишати гнити в чотирьох стінах у бідності та, найчастіше, самотності. 

Як мені відомо, курс нашої держави – протилежний від людожерської спадщини совка, та і тези про американську модель культури ветеранів у нас лунають як “стандарт”, до якого ми повинні прагнути. Принаймні, на словах.

сумно. pic.twitter.com/yNKiYvcfUD

— Danzo.🇺🇦 (@danzo_fs) September 11, 2024

Створення безбар’єрного простору в Україні є надзвичайно важливим, особливо в умовах війни, оскільки це сприяє соціальній інтеграції тих, хто постраждав фізично чи психологічно внаслідок бойових дій.

Багато військовослужбовців повертаються з фронту з травмами, включно з втратою кінцівок та іншими фізичними обмеженнями. Цивільні громадяни, які постраждали під час обстрілів або інших воєнних дій, також потребують адаптованого середовища для відновлення повноцінного життя. Безбар’єрний простір дозволяє їм легше адаптуватися та продовжувати бути активними членами суспільства.

Окрім військових і цивільних, безбар’єрний простір допомагає також вагітним жінкам, людям похилого віку, людям із тимчасовими травмами, батькам з дитячими візками та іншим категоріям маломобільних груп населення. І хоч у цьому матеріалі я буду писати саме про воїнів ЗСУ, він значною мірою стосується і вищеперелічених категорій.

Від будинків до громадських місць, транспорту та медичних установ — усі ці сфери мають бути доступними для маломобільних осіб. Це важливо не лише для їхнього фізичного комфорту, але й для зменшення психологічного стресу та соціальної ізоляції. Також це питання гуманності та елементарної порядності. Але з початком повномасштабних дій проблема безбар’єрності почала світитися червоними вогнями з величезним написом SOS. І, як на зло, чим критичнішим це питання стає, тим менше необхідної уваги йому приділяється.

Зрештою, чому наш соціум і держава перетворюють на незахищену верству населення тих, хто ще нещодавно нас захищав?

Навіщо поважати та підтримувати травмованих військових (окрім слідування загальнолюдським цінностям):

– Повагу до ветеранів, зокрема травмованих, потрібно розвивати, щоб допомогти їм повернутися до нормального життя після війни. У США ветерани часто мають сильну соціальну підтримку, що включає як повагу, так і державні програми допомоги. Це знижує рівень посттравматичних стресових розладів та інших психічних захворювань, які можуть виникати після бойових дій. І тут до такого широкого поняття як “повага” я відношу зокрема забезпечення адекватних умов для комфортного життя. 

 – Відчуття підтримки з боку суспільства сприяє об’єднанню нації під час війни. Культура поваги до ветеранів і їх підтримка у випадку травм створює атмосферу, в якій військові та цивільні розуміють важливість їхньої ролі, що може стимулювати більш активну участь громадян у допомозі армії та постраждалим.

– Військові, які знають, що їхня жертва буде визнана та підтримана, більш мотивовані захищати свою країну. Для інших громадян це також може слугувати прикладом того, що участь у захисті країни не є даремною, і що суспільство високо цінує цей внесок. 

– Забезпечення доступності для всіх громадян незалежно від їхніх фізичних можливостей є питанням соціальної справедливості. Війна зробила проблеми доступності ще більш очевидними, оскільки кількість маломобільних людей збільшується, і вони не повинні бути позбавлені права на активне життя в суспільстві.

– Україна як європейська держава, що прагне інтеграції в ЄС, зобов’язана виконувати міжнародні норми щодо безбар’єрності та інклюзивності. Це також частина зобов’язань країни за Конвенцією ООН про права людей з інвалідністю.

Що буде, якщо і далі будуть ігнорувати потреби військових, які отримали інвалідність на війні: 

– Відсутність доступної інфраструктури може призвести до соціальної ізоляції ветеранів з інвалідністю, що ускладнює їхню реабілітацію та повернення до нормального життя. Це також може вплинути на їхнє психологічне здоров’я, посилюючи почуття самотності та непотрібності. Наслідки усього цього – як бомба сповільненої дії.

– Якщо ветерани не зможуть повноцінно інтегруватися в суспільство через бар’єри доступу, це може призвести до того, що країна втратить продуктивних і талановитих людей, які могли б робити свій внесок у розвиток економіки, громадянських ініціатив і навіть політики.

– Відсутність належної підтримки для військових з інвалідністю може створити демотивацію для тих, хто ще не був мобілізований. Якщо потенційні мобілізовані бачать, що суспільство не цінує та не підтримує тих, хто вже пройшов війну та отримав поранення, це може зменшити готовність громадян йти на фронт.

– Непристосованість інфраструктури для людей з інвалідністю може сприйматися як недбалість держави щодо своїх захисників, що негативно впливає на міжнародний імідж країни та внутрішню стабільність.

Джерело: Олег Іваненко

Я перелічила лише частину, найочевидніші речі, проте ця проблема значно глибша, а наслідки її ігнорування будуть критичними. Тому що виходить так: з одного боку я щиро вірю, що в Україні саме військові мають формувати сучасну еліту, а, з іншого, враження, що вони потрібні лише коли можуть захищати державу, а опісля переходять до категорії “відпрацьований матеріал”. І це відбувається тоді, коли вся держава все ще налякана та залежить від захисників. Я щиро боюся, що як тільки ситуація стабілізується, суспільство може знову перейти до позиції “ми вас туди не посилали, їб##ься як хочете”. Тому важливо закладати фундамент культури безбар’єрності та поваги до військових зараз – щоб він був достатньо міцним тоді, коли чиясь байдужість забажає його зруйнувати. Інакше ветерани лишаться самі по собі, зі своїми травмами, болем і потребами. А цього допустити не можна.

Безбар’єрність для українців залишається складною та важливою темою протягом десятиліть. Згідно з даними за 2013 рік, лише 35% державних об’єктів в Україні були повністю доступними для людей з інвалідністю, 17% частково доступні, а 48% залишалися повністю недоступними. Комерційний сектор виглядав ще гірше: лише 26% об’єктів торгівлі були доступними, а 57% – недоступними. Банківські установи, аптеки та салони краси теж демонстрували низьку доступність. Лише 22% банків забезпечували доступ для маломобільних груп населення, тоді як 63% – ні. Ще гірші показники у салонів краси – тільки 13% були безбар’єрними. Аптеки мали дещо кращу ситуацію – 31% з них доступні, але все ще половина недоступні для людей з інвалідністю.

Згідно з даними за 2021 рік, серед 33 тисяч будівель лише 10% були визнані доступними, а 33% – частково безбар’єрними. Це свідчить про те, що, попри значні зусилля, багато будівель залишалися недоступними для людей з обмеженими можливостями 8 років потому.

У 2023 році близько 54 тисяч об’єктів було оцінено на безбар’єрність, і лише 22% виявилися повністю безбар’єрними, тоді як майже 46% залишаються бар’єрними.

Динаміку ви можете прослідкувати – просування занадто повільне. Але це лише вибірка. Нинішній стан речей оцініть пройшовшись по своїй вулиці. Це скаже вам значно більше, ніж перелічені вище відсотки. Я ні в якому разі не закликаю не довіряти даним, які надає держава та профільні організації. Проте, особистий досвід подекуди буває красномовнішим.

Викриттям усіх недоліків української безбар’єрності зараз займається військовий, громадський діяч, ведучий і письменник Олександр ‘Терен” Будько у своєму Youtube-шоу “Відвал ніг або All інклюзив”. У програмі він разом із запрошеними зірковими гостями, також у кріслах колісних, відвідує найвідоміші туристичні маршрути та культурні пам’ятки України. Разом вони перевіряють, наскільки ці місця доступні для людей з обмеженою мобільністю. Спойлер: доволі нечасто.

Олександр, який на фронті був командиром взводу 49-го окремого стрілецького батальйону “Карпатської Січі”, сам втратив на війні обидві ноги, тож є об’єктивним оцінювачем умов, які соціум створив для таких, як він.

Проєкт має високу соціальну місію — не лише розважати, але й привертати увагу до проблем безбар’єрності. Олександр разом з гостями демонструє глядачам реальні виклики, з якими стикаються маломобільні люди, і порушує питання необхідності створення доступної інфраструктури в Україні.

Особисто мене найбільше вразив контраст української “безбар’єрності” з умовами, створеними в інших державах. Наприклад, у Барселоні. Там весь простір є дійсно інклюзивним – не на словах і не формально. А знаєте, куди в Іспанії “Терен” не зміг потрапити? В ресторан української кухні (Directed by Robert B. Weide). 

Законодавча база в Україні спрямована на забезпечення інклюзивності. Стаття 27 Закону “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” забороняє будівництво чи реконструкцію об’єктів без пристосувань для людей з інвалідністю. Також, згідно з Державними будівельними нормами, усі будівлі мають бути обладнані пандусами та іншими пристосуваннями для зручного пересування та орієнтування маломобільних груп населення. 

Подібні вимоги іноді змушують недобросовісних представників бізнесу або місцевої влади йти на компроміси з совістю (якщо така є) та створювати суто формальні пандуси, користуватися якими може хіба любитель екстриму чи мазохіст.

Джерело: Паралічненько

Джерело: Українські новини, “пандус” в Одесі

Джерело: Паралічненько

Попри законодавчі норми, на практиці багато будівель не відповідають вимогам безбар’єрності, і люди з інвалідністю продовжують стикатися зі значними труднощами у доступі до базових послуг.

Поки основна діяльність відповідальних державних структур – це створення чергових методичок з забезпечення безбар’єрності та проведення затишних форумів, багатьом особам з інвалідністю доводиться жити за принципом, описаним ще письменниками Ільфом і Петровим: “Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”. 

Якщо у вашому будинку немає пандуса і ви бажаєте його самостійно встановити, то вам необхідно здійснити наступні дії:

1. Повідомити про своє бажання встановити пандус орган, який займається утриманням відповідного багатоквартирного будинку (орган місцевого самоврядування, житлово-будівельний кооператив (ЖБК) чи об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ).
2. Для уникнення можливих конфліктів – отримати письмову згоду від інших мешканців будинку.
3. У випадку, якщо встановлення пандуса потребуватиме реконструкції фасаду будинку незначної складності, – необхідно направити повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів з незначними наслідками (СС1) (форма наведена у постанові Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466 “Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт”) до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю (Державна інспекція архітектури та містобудування України та його територіальні органи) через центр надання адміністративних послуг або через електронний кабінет шляхом подання засобами програмного забезпечення Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, або заповнюється та надсилається рекомендованим листом з описом вкладення до центру надання адміністративних послуг.

Встановлення пандуса не потребує отримання будь-яких дозвільних документів.

Крім того, згідно з частиною четвертою статті 34 Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності”, влаштування засобів безперешкодного доступу осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до будинків, будівель, споруд будь-якого призначення, їх комплексів та частин, об’єктів інженерно-транспортної інфраструктури може здійснюватися без документів, що дають право на виконання будівельних робіт, та за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, з дотриманням вимог законодавства, будівельних норм та правил.

Якщо вам відмовили у встановленні пандуса, ви можете звернутися до таких органів:

1. Міська рада – у випадку проблем з доступністю міської інфраструктури або транспорту.
2. Відділ захисту прав споживачів – якщо людина з інвалідністю не може потрапити до магазину через відсутність пандуса.
3. Держслужба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками – при відсутності пандуса в аптеці, оскільки доступність є однією з умов для отримання ліцензії.
4. Архітектурно-будівельна інспекція – якщо йдеться про новозбудований об’єкт.
5. Прокуратура міста – для захисту прав маломобільних груп населення.
6. Суд – якщо попередні інстанції не вжили належних заходів.

Цей текст – чергове нагадування про те, що ми зобов’язані нашим захисникам. Їм не важлива оновлена бруківка в одному з місцевих парків, якщо вони не здатні вийти надвір. Грамота, надіслана поштою від міськради не так тішить тоді, коли ти не маєш доступу до найближчої аптеки. А розповіді про безмежну вдячність військовим здаються штучними тоді, коли один з них не здатен зайти в кафе з гідністю, тобто без потреби просити кількох людей його туди підняти, а опісля – спустити.

Воїни ЗСУ отримують травми, захищаючи нас від екзистенційної загрози. Невже ми не здатні захистити їх від своєї власної байдужості?