Президент погрожує нардепам мобілізацією: чому це порожні слова і невдала стратегія

Недавня заява Володимира Зеленського про те, що народні депутати мають працювати або в парламенті, або на фронті, зафіксувала очевидне – орієнтована на президента і його рейтинг конструкція владної команди остаточно розвалилась і вже замало окрику з Банкової, щоб нардепи почали голосувати за все, що в зал кине уряд чи ОП. Традиційно для себе, Зеленський вирішив погрожувати, а не розбиратись у проблемі, Проте, з погрозами є один неприємний нюанс – вони працюють лише тоді, коли адресат вірить у можливість їхнього здійснення. А це не той випадок.

Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”

Погрози президента є нереалістичними одразу з двох причин. Перша – суто формальна. Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” прямо передбачає, що народні депутати України мобілізації не підлягають. Зайве казати, що змінити це можуть…лише самі нардепи.

Вже цієї обставини вистачило б для будь-якого притомного політика, щоб утриматись від погроз, яких він виконати не може. Втім, у Володимира Зеленського може бути інша логіка – доки він зберігає вплив на генерального прокурора, СБУ і ДБР, в ОП можуть розраховувати на те, що вдасться примусити депутатів голосувати шляхом тиску з боку силових органів.

Щоправда, в ситуації, коли депутати вже вирішили якщо не конфліктувати, то продемонструвати президенту свою позицію, вони можуть значно обмежити цей вплив – що матиме для президента катастрофічні наслідки. Адже закон “Про прокуратуру” дозволяє нардепам припинити повноваження генерального прокурора шляхом висловлення йому недовіри. А нового президент зможе призначити лише за згодою Верховної Ради і навіть якщо така з’явиться, то новий генпрокурор точно розумітиме новий розклад сил. Схожа ситуація і з головою ДБР. Очільника СБУ звільнити Верховна Рада не може, але може тримати у вічному статусі в.о., оскільки Конституція надає відповідні повноваження парламенту, і може відібрати у президента право призначати навіть в.о., привівши профільний закон у відповідність до Конституції.

Щодо абзацу вище можна заперечити – всі законодавчі зміни потребуватимуть підпису президента, який і без конфліктів може роками не підписувати закони, навіть якщо держбюджет втрачає на цьому мільярди. Але це не зовсім так. Стаття 94 Конституції України прямо передбачає, що у президента є всього 15 днів на підпис або вето закону, а по завершенню цього строку ухвалений Верховною Радою закон вважається схваленим і має бути підписаний та оприлюднений. Щоправда, ця стаття не уточнює КИМ має бути закон підписаний у цьому випадку, але з аналогією з подоланням президентського вето, такий підпис може поставити і голова ВР – принаймні, доки іншого не скаже Конституційний Суд.

Однак, навіть якщо рішення КСУ буде на користь президента, це все одно займе багато часу і всі ці тижні й місяці демонструватиме слабкість президента і втрату контролю над парламентом. Власне – будь-який варіант розвитку подій, крім знаходження компромісу з народними депутатами, демонструватиме, що президент є “кульгавою качкою”, адже без Верховної Ради президент навіть у воєнний час має дуже обмежені важелі впливу. Це могло бути неочевидним, доки нардепи готові були робити що завгодно, якщо це наказали з Офісу президента, але саме дії президента призвели до зміни парадигми цих взаємин.

Є ще третій варіант – орієнтовані на Офіс президента медіа і телеграм-канали почнуть агресивну кампанію критики парламенту. Щоправда – рейтинг схвалення поточного скликання Верховної Ради і без того на дні, а Конституція надійно захищає його повноваження аж до обрання наступного скликання – у якому президент вже точно не матиме монобільшості, а може й більшості як такої. Вже не кажучи про те, що у можливість проведення виборів зараз вірять лише божевільні.

Відтак, атакуючи Верховну Раду, президент ступає на дуже хиткий місток – між збереженням свого впливу ще на деякий час і ризиком його повної втрати та демонстрації свого безсилля – що поховає будь-які його шанси на переобрання. Та й у зовнішній політиці така демонстрація (особливо в умовах затяжної війни) не посилить позиції президента.

Одержимість рейтингами схвалення (навіть тоді, коли вони не мають жодного значення) штовхає президента доручати уряду влаштовувати все нові і нові роздачі грошей платників податків – Національний кешбек, “1000 Зеленського”, 3000 км Укрзалізницею… Дійшло навіть для кешбеку власникам авто на пальне – точно не найбільш соціально незахищеній категорії українців. При цьому, гроші на все це мають виділяти нардепи, збираючи на себе негатив від збільшення податків чи урізання соціальних витрат.

Бажання президента мали би фільтрувати уряд і прем’єр-міністр – якби були суб’єктними і могли відстояти необхідність узгодження ідей президента з можливостями державного бюджету, в якому не вистачає грошей навіть на поточні воєнні видатки, не кажучи вже про збільшення зарплат військовим.

Але оскільки суб’єктність Юлії Свириденко та більшості її міністрів дорівнює суб’єктності ліфта на Банковій,сподіватись на виконання урядом ролі балансира між двома центрами влади не варто. Саме ця неспроможність і лежить в основі “італійського страйку” нардепів – доки уряд не знайде у собі сил або гальмувати фантасмагоричні ідеї президента з “хлібом і видовищами”, або подати у відставку – цей конфлікт не вирішиться. В кращому разі ОП вдасться знайти якийсь “пластир” і конфлікт затихне на якийсь час, щоб вибухнути з новою силою.

Наприкінці 7 року повноважень Володимир Зеленський опинився у ситуації, яка йому надзвичайно не подобається, але яка є всього лиш нормальною. Тому що у демократичній, парламентсько-президентській республіці парламент не може бути департаментом Офісу президента, як це було з монобільшістю “Слуг народу” всі ці роки. В демократичній державі уряд не може викидати мільярди платників податків на підтримання рейтингу президента. Особливо під час війни, на яку немає грошей. В демократичній державі президент і парламент співпрацюють і домовляються між собою.

І Володимиру Зеленському варто б просто прийняти цю нову для нього реальність, знайти компроміс з Верховною Радою і повернутись до конституційної моделі управління державою, скасованої у травні та серпні 2019 року. Адже спроба залишитись у звичній теплій ванній може дорого коштувати – і йому, і парламенту, і державі, і всім українцям.