Пропаганда РФ тріщить по швах: наступ ЗСУ на Курськ занурив російський імперіалізм в екзистенційну кризу

Наступ ЗСУ на Курщину став основною темою останніх днів не лише у нас, але й на Заході, повернувши Україну в порядок денний і на перші шпальти ЗМІ. Це неочікуваний сюжетний поворот “реаліті-шоу”, від якого за останні кілька років західний глядач уже встиг втомитися. Геноцид уже був, катування були, обстріли міст – були, події на полі бою теж уже перестали бути цікавими: за клаптик землі військові з обох сторін можуть воювати місяцями. А тут – знову щось новеньке. 

Не обурюйтеся через цинізм моїх слів, але так дійсно сприймається наша війна тими, хто у неї не залучений: рутину середньостатистичної людини перебиває щось лиш дійсно яскраве. Тим паче Захід (окрім країн, які відчули на собі “принади” окупації СРСР) так і не зрозумів, як йому ставитися до Росії. З одного боку: русскій балєт, водка, меми про шалених русскіх, традиційність (хибне сприйняття цивілізаційної відсталості РФ) – словом, екзотика, що викликає інтерес. З іншого боку – величезна армія, холодний, незмінний лідер, ядерна зброя та сила (принаймні, її ілюзія) – яку бояться та поважають. Романтизація диктатури, радянської спадщини… Ну, ви зрозуміли: такі речі люблять усі, хто з ними особисто ніколи не зіштовхувався. Усе вищеперелічене є наслідком десятків років імперіалістичної пропаганди з боку РФ, якою годували країни Заходу – а ті радісно її споживали. 

Тож не дивно, що окупацію Криму та Донбасу в 14 році світ сприйняв мляво, без жаги з цим боротися, і, що важливо, без віри у доцільність боротьби України. Фактично, у ХХІ столітті почалося поглинання імперією незалежної держави – а світ переважно був згоден з усім цим, імітуючи стурбованість і надаючи крихти допомоги. Справедливість їх цікавила менше, ніж російські енергоносії, а гроші все ще видавалися привабливими, хай навіть руки, які їх дають, по лікоть у крові. Росіяни ж тим часом упивалися насолодою від окупації земель і відчуття власної “величі”, а популярність Путіна зросла до небувалих висот. 

Чому ж Захід так реагував? Подекуди Україна все ще сприймалася колонією РФ. На жаль, не лише зовнішнім світом, але й багатьма українцями, хоч і несвідомо, адже два десятиліття до того Кремль робив усе, щоб знищення української національної риторики та розмивання кордонів проходили максимально комфортно для нашого обивателя. Тож світ віддав Крим “сильнішому”, для проформи стурбовано засуджуючи окупанта і вводячи санкції так, щоб їх легше було обійти. Фінансування та озброєння сепаратистів, а також вторгнення російських регулярних військ на Донбасі обережно називали “кризою”. Але 24 лютого 2022 року змінило ситуацію докорінно.

З перших днів повномасштабної війни Україна продемонструвала свою волю до незалежності, а РФ – варварське прагнення сіяти смерть всюди, куди зможе дістати. Перше Захід вразило, а от друге – викликало страх за самих себе і відчуття, що демократія, як основа розвитку сучасної цивілізації, під загрозою. Тож Україна та українці отримали підтримку та, що важливо, повагу союзників у першій масштабній війні ХХІ століття на теренах Європи. 

Демократичні країни сприйняли Україну як Давида, який прийняв бій з Голіафом, і зараз на рингу міряється з ним силою. І от саме в цей час настала перша імперська криза в росіян. З одного боку, вони відчули смак легкої окупації непідготовлених територій і боротьбу з ворогом у прямому часі (що важливо для імперії). З іншого боку, щось пішло не так, і росіяни не розуміли що саме. Для того, хто повністю поза контекстом українського світогляду та поняття любові до своєї землі, вони здавалися легкою здобиччю, яка не чинитиме опору. Українці, левова частка яких розмовляє російською мовою, споживає російський інформаційний продукт, обрала президента, який ще кілька років тому їздив з концертами по РФ і там знімав фільми… Українці, які не дійшли консенсусу в питанні мови, геополітичного вектора, та й навіть релігії… І от ці самі українці з гідністю прийняли бій і дали відсіч, відмовившись прогнутися під тиском грубої сили. 

Теза “Київ за три дні”, яка була вершиною імперіалістичного екстазу Москви, стала символом її екзистенційної кризи. Імперські тези про непереможну армію розбилися об дійсність. Проте, кілька років на полі бою дозволили росіянам зализати рани, а пропаганда успішно їм у цьому допомогла. До того ж після невдалого контрнаступу, на який Україна та Захід покладали шалені надії, в Росії почалися незначні, та все ж успіхи на полі бою, а в інформаційному полі – вдалі кампанії. 

І ось ЗСУ увійшли до Курської області. Це було неочікуваним для усіх: українців, росіян і решти світу. Європа сприйняла цей крок з таким шоком, ніби Давид на рингу не лише плюнув Голіафу в обличчя, але й публічно поділився пікантними подробицями життя матері велетня. Це прикувало погляди, але не до нас, а до Кремля. Що на це скаже Росія? Як на це відреагує диктатор Путін? Що буде далі?

Росіяни дивляться у той же бік: “Ну що, ну коли?” На відео з соцмереж курчани розповідають про свої поневіряння та ледь не на колінах молять президента РФ допомогти їм. Самовпевненість і переконання в непорушності власної держави зіштовхнулися для росіян з несподіваною реальністю: коли ті, кого вважали слабкими та підлеглими, виявилися здатними не тільки дати здачі, але вдарити першими. Цей удар по імперському світогляду виявився занадто болючим, і тепер натовп жадає крові й видовищ.

Одні просять скинути ядерну бомбу на Україну, інші – оголосити Україні війну та радикальними методами розправитися за скоєне. За таку зухвалість, як вторгнення на землі “господ” вони не хочуть просто бойових дій і відтіснення з зайнятих земель, оскільки це “покарання” росіяни вже третій рік використовують проти українців за просту непокору. Це ж стосується й обстрілів мирних міст – цього вже недостатньо, щоб загоїти поранене самолюбство середньостатистичного виборця Путіна.

Одначе, деякі західні ЗМІ, посилаючись на свої джерела повідомили, що Кремль все ж готує для України потужні ракетні обстріли у відповідь на вторгнення в Курську область. Ймовірно, ці “джерела” зацікавлені саме у поширенні інформації, вигідній РФ. Інакше просто складно пояснити логіку цього “покарання” тоді, коли українців десятки разів масовано обстрілювати просто так, без причин (якщо не вважати причиною сам факт нашого існування). Та й мало віриться, що раніше Росія обстрілювала нас у півсили, а удари по російських аеродромах і кораблях в Чорному морі не завадять їй завдати удару, пропорційного своєю потужністю причині, за яку хочуть покарати. Ймовірно, ця інформація у ЗМІ поширювалася для того, щоб налякати українців і хоча б частково заспокоїти росіян у їхньому бажанні помсти.

Світ завмер і чекає на сильний крок у відповідь від Москви. А що ж Путін? Кремль оприлюднив відео, на якому президент Росії та військове командування обговорюють останні події. Сам диктатор лише злобно зиркає на головкома РФ Герасимова. Ситуація, в яку він потрапив, дійсно не є простою. Ядерні погрози, якими Кремль активно користувався протягом останніх років, можуть виявитися звичайним надуванням щік – і світ це відчує та не забуде. І якщо раніше Кремль з його ядерним шантажем нерідко сприймався як мавпа з гранатою, то тепер радше як звичайний, м’яко кажучи, пустомеля.

Щобільше, російська пропаганда годувала своє населення розповідями, що воює не з Україною, а з НАТО, а замість українців на полі бою американці, французи, поляки тощо. За цією логікою, понад 200 квадратних кілометрів російської території окупувало теж НАТО. Так де жорстка відповідь і перетворення усього живого на Заході на “радіоактивний попіл”? Отже, ідеологічна концепція імперіалізму, така як демонізація ворогів (в цьому випадку – Заходу), виявилася значною мірою розвінчано для будь-кого, здатного хоч на якесь критичне мислення. 

З іншого боку, Путін може повністю перевести російське суспільство на воєнні рейки і оголосити загальну мобілізацію (особливо активно про це просять російські воєнні блогери). Може, але не хоче. Зрощені на “побєдобєсії” росіяни, які на кожному кроці глорифікують військову славу минулих поколінь, доводячи це до повного абсурду – самі воювати не захочуть. Успіх режиму Путіна тримається на тому, що понад 95% населення РФ дивиться на війну, не беручи в ній жодної участі. А от тільки це торкнеться кожної російської сім’ї – почнеться соціально-політична дестабілізація. І це буде ще одним ударом по імперському фундаменту Росії, адже одна справа підтримувати експансіоністські амбіції дописом Вконтактє або тостом на застіллі, інша – власним життям чи комфортом. То як тоді заспокоїти ображеного росіянина?

З перших нестійких кроків російського інфопростору спостерігаються тенденції до знецінення масштабу територіальних успіхів ЗСУ на РФ, мовляв, “Россиюшка такая большая – ну сколько там Курска”. Цей перехід від недоторканної “наддержави” до, фактично, “ну і шо нам этот Курск” виглядає комічно в очах світу та бентежить російське суспільство.

Одна справа, коли на території Росії увійшов Наполеон або війська Гітлера: в обох випадках між собою боролися дві рівноцінні сили, імперії. Але такий крок з боку українців ставить під сумнів уявлення росіян про самих себе. Російська держава, яка бачить себе як сильного гегемона, що домінує над сусідами, раптом опинилася в ситуації, коли армія країни в рази меншої, ослабленої за роки жорстокої війни, без страху входить на її територію. 

Зараз Кремль стоїть на сцені, де весь світ раптово побачив його слабкість – попри величезні ресурси, вкладені у роздування міфу про непереможність. І навіть якщо Росія поверне назад свої землі – ось цього епізоду вистачить для того, щоб як опоненти, так і російські союзники по типу Китаю та Ірану, почали дивитися на неї зовсім іншими очима. Весь світ зараз переоцінює статус РФ на міжнародній арені, а російське імперське населення як явище, створене сотнями років пропаганди, переоцінює обставини, в яких опинилося.

Російські опозиційні ЗМІ стверджують, що Кремль заборонив своїм чиновникам коментувати події в Курську, а якщо все ж така необхідність є – робити це стисло та слідуючи офіційній позиції. Це свідчить про паніку та бажання створити інформаційну тишу на період, доки влада РФ намагається придумати хоч щось вартісне. Адже російський народ задля єдності у своєму світоглядному фундаменті потребує перемог, а не незручних питань з іще незручнішими відповідями. 

Усі розуміють, що Україна не дійде танками до Кремля. Проте, українські військові та вище командування взяли Путіна і ко “на понт” – і останні не встигають красиво вийти з ситуації. Над імперською Росією поглузували, і це матиме значно ширші наслідки у геополітиці, аніж на полі бою.