Будапештський меморандум про надра – яку угоду підпише Зеленський з Трампом
Джерело: Центр дослідження законодавства України.
Ганебна вистава адміністрації Трампа зі спробою “заднім числом” здерти з України гроші за те, що було надано як грант, схоже, наближається до завершення першої дії. Уряди України та США узгодили загальні положення домовленості про майбутню інвестиційну угоду стосовно українських корисних копалин, але водночас не домовились ні до чого конкретного.
Короткий підсумок угоди – not great, not terrible. Україна не отримує нічого, крім *можливості* залучення США в розвиток нашої економіки. США отримують фактично ексклюзивну можливість розвивати цікаві їм напрямки української економіки та опосередковано контролювати майбутні доходи від надр та інфраструктури України. Чи варто угоду підписувати? Схоже, що вибору у нас нема, але могло бути значно гірше.
Справедливості ради, слід згадати, що ідея гарантувати підтримку України з боку США навколо того, що можна з України взяти, а не на основі спільних цінностей та інтересів, належала не Трампу, а Володимиру Зеленському, який включив відповідний пункт у свій План перемоги. І спочатку в Офісі президента навіть раділи, що Трампа це дійсно зацікавило, вочевидь не розуміючи, що в Росії й ресурсів більше, і видобувати їх можна вже зараз, а не колись, коли перестануть літати КАБи над головами у потенційних шахтарів, і Трамп не бачить проблеми в тому, щоб співпрацювати з Путіним.
Трамп не мав і не має іншого виходу, як допомагати Україні й надалі (він це сам визнає і байдуже як він обставлятиме це словесно) – адже Путін припиняти вогонь не збирається, як і закінчувати війну. Президенту США потрібне бодай перемир’я до кінця його каденції, щоб “продавати” це як чергову “найбільшу в світі” перемогу його виборцям, а себе – як великого миротворця.
Відтак, можливість заробити (якщо не гроші, то хоча б кілька політичних балів) на тому, що і так довелось би дати, радше є перемогою Трампа в цій історії. Як це часто буває, те, що є перемогою Трампа, водночас є радше поразкою США, оскільки угода завдала значно більшої шкоди репутації Сполучених Штатів, ніж може принести їм користі сама по собі.
Наша перемога тут хіба в тому, що поточна версія угоди значно краща, ніж та, що була з самого початку і найголовніше – це не угода про повернення боргу. Це дійсно хороша робота українських перемовників, адже коли вам дарують Abrams чи M113, то загалом вам байдуже, яку балансову вартість США запишуть у своїй звітності, хоч мільярд. Але коли ви їх купуєте, то це стає принциповим питанням – чи потрібна вам ця техніка за цю вартість. Особливо з Трампом, який може будь-яку суму боргу просто вигадати та ігнорувати всі документи і реальність загалом. Особливо, коли рахунок виставляють односторонньо і “заднім числом”.
Які потенційні проблеми поточної угоди
Згідно з версією, опублікованою виданням “Європейська правда” (текст, який підпишуть президенти, може дещо відрізнятись), Україна зобов’язується вносити до Фонду 50% усіх надходжень, отриманих від майбутньої монетизації усіх (!) природно-ресурсних активів, що є у державній власності України (незалежно від того, чи вони перебувають у прямій або непрямій державній власності України), визначених як родовища корисних копалин, вуглеводнів, нафти, природного газу та інших видобувних матеріалів та інша інфраструктура, відповідні до природно-ресурсних активів (таких, як термінали скрапленого природного газу та портова інфраструктура) за згодою обох Учасників.
Перше – про які саме надходження йдеться? Це рента (орендна плата) за користування надрами? Це грошовий еквівалент добутих ресурсів? Якщо друге, то як ця сума визначається – як оціночна вартість видобутку, чи як фактична ринкова вартість продажу видобутого, чи як частка від податків, сплаченого за результатами розробки надр і продажу видобутих ресурсів? Все це має бути визначено в додатковій Угоді.
З плюсів – ці кошти надходитимуть не до бюджету США, а до спеціального інвестиційного Фонду, створеного згідно з цією угодою. Тобто гроші залишаються в Україні (крім фактично понесених витрат Фонду), але Україна матиме обмежений вплив на те, куди їх спрямовувати (адже фонд управлятиметься спільно з США).
Друге – що мається на увазі під “прямою чи непрямою державною власністю”? Приналежність певного майна безпосередньо державі, чи приналежність державі компанії, яка володіє родовищем, у якому є поклади корисних копалин на певну суму? У статті 13 Конституції України зазначено: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від іменіУкраїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Згідно з цією нормою, надра державі не належать, вона виступає як розпорядник цього майна. Але чи можна трактувати це як “непряму державну власність”? Адже якщо так, то 28 лютого у Вашингтоні Володимир Зеленський погодиться передати половину доходів від українських природних ресурсів під контроль іншої держави. Йдеться не лише про надра, точних обсягів та економічної доцільності розробки яких сьогодні не знає ніхто, а й про порти та іншу інфраструктуру, що виходить за межі первісних пропозицій щодо надр.
З плюсів – йдеться не про доходи, надра та інфраструктуру, які вже зараз розробляються чи використовуються, а про майбутні результати інвестицій. Тобто український бюджет прямо зараз не страждає. Свою частку США зможуть отримати лише з нових проєктів, якщо ті будуть реалізовані. А це залежить від припинення війни.
Це також відсилає до ще однієї проблеми – більша частина покладів рідкісноземельних металів та загалом цінних корисних копалин України розташована або на вже окупованих територіях, або на тих, де ведуться бойові дії. Пропонувати угоду щодо них було не найгіршою ідеєю – за умови, що США однозначно займуть позицію щодо повернення Україні всього вкраденого Росією, маючи безпосередній інтерес. Але Трамп такої позиції не займає, натомість отримує право на частку доходів з інфраструктурних проєктів, які і доцільно, і можливо розмістити тільки на тих землях, які українська армія захистила і без Трампа.
Ще одна потенційна проблема – поточна версія угоди передбачає спрямування до спільного українсько-американського Фонду 50% від доходів з усіх майбутніх проєктів щодо розробки надр та розвитку інфраструктури. Зокрема й тих, які будуть втілюватись з залученням коштів європейських союзників. Для останніх це може стати проблемою, оскільки Європа зараз демонструє намір зменшити вплив США на економіку та безпеку континенту. За таких умов фінансувати американські інтереси в Україні з власних інвестицій – сумнівна ідея.
З плюсів – цей аргумент можна “розвернути” – оскільки США мають прямий інтерес в цих коштах, то й в безпеку України теж мають вкладатись. Бодай на рівні розвідки, логістики, поставок зброї та дипломатичної єдності. Однак нічого подібного поки не домовлено.
Що залишається невизначеним
Загалом – усе крім описаного, бо в поточному вигляді угода є лише рамкою для майбутніх домовленостей. Водночас найбільше Україну цікавлять два аспекти – продовження допомоги з боку США та гарантії безпеки.
Обидва цих пункти окреслені в максимально загальних рисах. США погоджуються інвестувати, але що, куди, коли і скільки – буде визначено в майбутніх угодах. І на умовах американського законодавства, яке зараз активно руйнує Трамп і його команда.
Те саме щодо безпеки – це питання згадується в поточній угоді, але вся конкретика буде в майбутньому договорі про спільний інвестиційний Фонд. Який буде невідомо коли, тому що Трампу може бути достатньо заявити в соцмережах про “ВЕЛИКУ І ЧУДОВУ УГОДУ ПРО ПОВЕРНЕННЯ АМЕРИКАНСЬКИХ ГРОШЕЙ НА ДОПОМОГУ УКРАЇНІ”, після чого він забуде про подальші дії. Адже для того, щоб ця угода запрацювала, в неї треба ще вкласти мільярди доларів та політичного тиску на Росію.
Що в підсумку
Угода, яку Володимир Зеленський підпише з Дональдом Трампом цього тижня – це фактично нова версія Будапештського меморандуму. Гірше на наявність ядерної зброї, але краще за те, щоб бути європейською Північною Кореєю – коли у вас є ядерна зброя, але нема чого їсти. Особливо в ситуації, коли вашої ядерної зброї замало, щоб знищити противника, але якраз вистачить, щоб виправдати застосування найбільшого в світі ядерного арсеналу проти вас.
Проблема з Будапештським меморандумом у тому, що більша частина українських політиків сприймала його як фінальний документ, який гарантує Україні безпеку. Тоді як насправді це була лише відправна точка, яка дозволяла рухатись в бік НАТО, не привертаючи уваги Росії. Кінцем цього дрейфу мало стати приєднання до НАТО за шведсько-фінською моделлю – коли ви настільки інтегровані в спільні структури, що питання винятково в формальному підписанні документів. На жаль, безальтернативність руху України до НАТО влада і українське суспільство усвідомили лише з початком російсько-української війни, а сам Володимир Зеленський, навіть попри конституційно закріплений за його попередника євроатлантичний курс, висловлював сумніви у доцільності такої інтеграції, переглянувши свою позицію лише внаслідок повномасштабного вторгнення Росії.
Така ж ситуація і з поточною угодою. Якщо українська влада (не лише поточна, а й усі, які будуть наступними), зможе використати її для того, щоб затягти національні, безпекові та економічні інтереси США в Україну, зберігши державний суверенітет – це буде чудовим результатом для документа, який народився з безвиході, шантажу і відвертого мародерства. Якщо ж зупинимось на тому, що є, то якийсь президент України так само безрезультатно апелюватиме до цієї угоди, як Володимир Зеленський апелював до Будапештського меморандуму напередодні повномасштабного вторгнення Росії.
Після блискавичного і успішного рейду американських військових на Венесуелу, в результаті якого її невизнанний президент був заарештований і доправлений до США для суду за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з організованою наркозлочинністю, думки спостерігачів розділились на тих, хто захоплюється здатністю США проводити такі операції проти диктаторів і тих, хто порівнює ці дії з вторгненням Росії в Україну.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.
Це вже стало своєрідною традицією – раз на кілька місяців в адміністрації Трампа настає чергове загострення щодо бажання мирних перемовин з Росією, а в української влади – щодо ідеї провести вибори. Цього разу загострення синхронізувались і Володимир Зеленський піймав Дональда Трампа на слові – президент України готовий до виборів, якщо президент США забезпечить можливість їхнього проведення, тобто примусить Путіна до припинення вогню хоча б на 90 днів.