Цинізм найвищого ґатунку: як Безугла назвала надмірними виплати родинам загиблих військових

Вчора якось повз усіх пройшов той факт, що нардепка від “слуг” Мар’яна Безугла сказала, що вважає виплати сім’ям загиблих військових зависокими. Щобільше, Безугла ці виплати сім’ям загиблих захисників порівняла з російськими мемами “отримав Волгу за сина в СВО”.

“Сподіваюсь, неправа, проте вважаю, що підвищення виплат військовослужбовцям ще на 70 тис грн – це про включення “друкарського станка”. Так що слідкуйте за курсом, кхм. Я і 15 млн грн виплат сім’ї загиблого вважаю надмірними, є вже повно маніпуляцій з цього приводу, а пам’ятаєте, як ми в 2022 сміялися щодо “машини замість сина” в росії…”. 

І якщо важливість оплати чинним військовим може бути оцінена лиш ними самими, будь-які претензії стосовно виплат родинам загиблих захисників я вважаю посяганням на святе.

Коли у пані нардепки запитали, в яку суму вона оцінює життя військових, Безугла відповіла у стилі “за все хороше – проти всього поганого”, мовляв готівка не важлива, “головне – це ставлення”.

Ставлення є важливим, але його вже у свій час продемонструвала нардепка Мар’яна Безугла тоді, коли була ініціаторкою законопроєкту №7351, який дозволяв в умовах воєнного часу командирам застосовувати проти військовослужбовців-порушників зброю, навіть якщо це спричинить їхню смерть. Якщо коротко, розстрілювати їх без суду та слідства. Чи “ставлення у пріоритеті” в баченні Безуглої – це порівнювати вдів українських героїв з жінками російських убивць-окупантів?  

Ставлення є важливим, але його продемонструвала Ганна Маляр зі своїм “військові самі винні, що не читали Конституцію” (короткий переказ її скандальної заяви) у контексті неможливості демобілізації. Причому, вона, кандидатка юридичних наук послалася на неіснуючу норму Конституції, а заразом – довела до сліз нардепку Ірину Совсун, чоловік якої третій рік на війні.

Якщо мова про таке ставлення – то гроші залишається єдиним, що влада може запропонувати військовим за те, що вони захищають зокрема і її існування.

Що при цьому відбувається у суспільстві?

Ми бачимо вже відвертий страх перед нечастими, проте доволі гучними скандалами зі свавіллям ТЦК з одного боку, а з іншого – бачимо, як військові почуваються кинутими, третій рік не бачачи своїх сімей. Сумно-жартівлива реакція серед військових на відсутність навіть натяку на перспективи демобілізації полягають у підрахунку років до пенсії, або ж у переконанні, що повернення додому їм світить лише у випадку смерті чи важкої інвалідності. Що ще більше лякає цивільних, для яких похід у ЗСУ дедалі безапеляційніше асоціюється з гарантованою смертю.

Військові зляться на цивільних, оскільки провівши два роки у пеклі бойових дій, втративши десятки, сотні друзів і побратимів, вони переконані у логічності такої ж жертви від інших українців, яких своїми життями та кров’ю оберігали весь цей час від окупантів. Тепер цивільні повинні доєднатися у виконанні військового обов’язку, аби разом захищати дім від загарбника. Цивільні не поспішають цього робити, і військові спантеличені, почуваються обманутими та що ними користуються. До того ж чимало військових вважають причиною відсутності ротацій саме малу кількість свіжих мобілізованих, які могли б принаймні тимчасово замінити виснажених вояків.

Середньостатистичні цивільні, бачачи патову ситуацію у війську, нестачу зброї, політичні ігрища під прикриттям війни, сприймають її як гарантовану загибель в ім’я політичного майбутнього чинних можновладців.

Не допоміг тут і Володимир Зеленський, якому раніше вдавалося понижувати градус напруги принаймні серед свого потенційного електорату. В одному з останніх виступів він фактично поділив чоловіче населення на “ухилянтів” і “військових” у відповідь на гостру реакцію щодо закону про мобілізацію. Це все відбулося на фоні скандалу щодо бронювання цирків, пов’язаної (за словами нардепа Железняка) з Кирилом Тимошенком приватної кінокомпанії “Кінокіт”, помічників нардепів і команд учасників Телемарафону з деякими іншими спільнотами журналістів. Пам’ятають люди і буцімто службу Олександра Пікалова з “95 кварталу” у Нацгвардії, що не заважає останньому спокійно гастролювати по Україні, хоч він мав би перебувати у військовій частині. Та й ще не забули про Олексія Арестовича, який спокійно виїхав за кордон. А він, на хвилиночку, офіцер, який під час повномасштабної війни отримував підвищення у званні!

Тож у середньостатистичного українця може скластися враження, що належне ставлення гарантоване хіба якщо ти є важливою особою для президента або його команди.

Безугла своєю чергою раніше займала позицію поборниці прав військових, і навіть обіцяла блокувати трибуну Ради у випадку, якщо в законі про мобілізацію не буде пункту про демобілізацію. Тож її різка зміна риторики нині викликає певні роздуми.

Проте, тримання обіцянок не є сильною стороною нардепки, як і емпатія. Адже лише цілковита відсутність останньої може підштовхнути людину говорити подібні речі щодо виплат родинам загиблих. А також – цілковита відсутність розуміння як це: лишитися без гроша в кишені і з розбитим від втрати серцем, а може навіть ще й кілька маленькими сердечками. Говорити в цьому контексті про якісь грошові вимірювання (ще й кому!) народній обраниці – вершина цинізму та зверхності.

Я неодноразово чула від військових, що єдине, що їх заспокоює у випадку загибелі – це що їхні дружини та діти не лишаться ні з чим. Дійсно, 15 мільйонів гривень – це непогана сума, щоб придбати кілька квартир в обласному центрі або ж покласти їх на депозит. Чоловіки усвідомлюють, що їхні діти не будуть кинутими державою без батька, опори та – нерідко – єдиного годувальника у сім’ї. А якщо цього усвідомлення не буде, як вони почуватимуться, розуміючи, що в будь-який момент родину просто пустить по світу небажання держави (поки що лише в особі Безуглої) поділитися кількомастами тисячами доларів?

Чому я на цю репліку, власне, звертаю увагу. Не забуваймо про трагічну тенденцію: що у Банкової на умі – те в Безуглої у соцмережах, якими б контраверсійними озвучені тези не були.

Та все ж, без надії сподіваюся, що цей допис був неузгодженою імпровізацією, на подобі того, коли вона заявила, що при Порошенку повномасштабної війни не було б. Кострубата комунікація з народом – своєрідний символ нинішньої епохи історії України, і справжні наслідки цього нам доведеться пожинати вже в найближчому майбутньому.