«Мені довелося обрати між армією і сім’єю»: історія Аліни Глушко після восьми років служби у війську

Станом на 1 січня 2025 року у Збройних силах України служать понад 70 тисяч жінок, з яких понад 5 500 перебувають безпосередньо на передовій. Це на 20% більше, ніж у 2022 році, що свідчить про зростаючу роль жінок у військовій сфері.

У лавах ЗСУ жінки обіймають різноманітні посади, від медичних працівників до бойових спеціальностей. Вони активно займають штабні, медичні та бойові посади, зокрема у сфері БПЛА.

Зокрема, Аліна Глушко, випускниця Військової академії м. Одеса, стала однією з жінок, які обрали факультет матеріально-технічного забезпечення, коли кількість місць для жінок була обмежена. Після завершення навчання вона служила на посаді начальника продовольчої служби. У 2023 році, після восьми років служби, Аліна прийняла рішення звільнитися з армії, поставивши на перше місце сім’ю.

У розмові з Буквами Аліна поділилася своїм шляхом у війську, розповіла про плюси та мінуси служби жінки в цій сфері та пояснила, чому вона залишила військову службу.

– Чому після школи ви вирішили вступити саме до військової академії?

– Наприкінці 2013 року, коли я була в одинадцятому класі, почався Майдан. Тоді я вирішила, що маю долучитися і допомогти. Це був переломний момент, пов’язаний з армією, реформами, війною. Потім був Крим, Донбас. Я хотіла показати свій патріотизм в діях.

– Як рідні відреагували на ваше рішення?

– Це болюча тема. Мій батько – військовий, але вдома він ніколи не розповідав, чим займається. Я лише знала, що він служить, і знала час, в який він йде на роботу. Тож його впливу не було.

Батьки сприйняли моє рішення дуже негативно. Вони до останнього сподівалися, що я, як “дівчинка-дівчинка”, яка ніколи не лізла у пригоди, здамся після курсу молодого бійця і попрошу забрати мене, але цього не сталося. Перший рік вони намагалися відмовити мене, але моє рішення було незмінне. Ці виклики лише більше мотивували мене пройти цей шлях.

– А чим відрізнявся навчальний процес у вашому відборі від чоловічого?

– Відмінності були невеликі: у жінок – це пройти лікаря-гінеколога, у чоловіків інші лікарі. Спортивні нормативи також відрізнялися. Відзначу також певний пресинг з боку окремих офіцерів, які проводили психологічний відбір. Коли я його проходила, мені трапився чоловік, який прямо сказав: “Ти сюди не потрапиш, можеш навіть не пробувати. У тебе нічого не вийде, ти просто згаєш свій час”. На четвертому курсі я знову його побачила й, чесно кажучи, дуже хотіла сказати йому декілька слів, але втрималася.

– Коли ви приєдналися до війська? Як відбувався цей процес?

– До війська я приєдналася у 2018 році. Коли закінчуєш військовий виш, складаєш державні іспити, а далі надходить запит від Міністерства оборони з переліком військових частин і посад. Формується загальний рейтинг, де враховуються результати навчання, іспити та активність. І вже за цим рейтингом ми по черзі заходили до командира роти й обирали частини.

Тут у мене теж виникли проблеми. Я обрала ту частину, яку хотіла, але ситуація була непроста. Якщо не помиляюся, списки надходили два чи три рази. Першого разу, крім внутрішньої комісії академії, були ще представники з вищих органів. Коли я зайшла при них і обрала бажану частину, то все було добре. Але коли вони поїхали, залишився лише умовно командир роти, і він сказав: “Обирай іншу частину, бо в ту, що ти обрала, вже призначили людину”.

– Тобто це був вибір без вибору?

– Так. Він пояснив: “Обери щось інше, інакше тебе відправлять в ту частину, що залишиться”. А це могла бути військова частина, де служити було сумнівним задоволенням. Але я не відступила від свого вибору. І, слава Богу, все склалося так, як склалося.

– Безпосередньо на службі які були основні виклики, з якими ви зіштовхнулися на своїй посаді?

– У нас була дуже специфічна військова частина. Це не стандартна структура, де є начальник, командир і на цьому все. У вищого керівництва на мою посаду були зовсім інші погляди, вони хотіли бачити іншу людину, але прийшла я. І дуже часто у мене були різного роду перевірки. Ми перебували на одній території, постійно хтось заходив, щось знаходили: то документи “не ті”, то ще щось “не так”. Проте мені дуже пощастило з командиром.

Він вважав, що його підлеглі – це його відповідальність, і лише він може приймати рішення стосовно покарань. Якщо щось виходило з-під контролю, він на вищому рівні своїх підлеглих відстоював. Якщо ж справді була моя помилка, він викликав до себе і казав: “Ось така ситуація, як ти її бачиш?” І вже після цього міг підказати, як правильно вчинити, насварити чи підтримати. Це була єдина людина, яка могла протистояти тиску, встановлювати свої правила і відстоювати до кінця.

– Як би ви оцінили рівень довіри та ставлення до жінок у військових підрозділах у 2018–2019 роках і вже у 2022–2023?

– Це складне питання. Я вважаю, що жінкам у 2018 році, ще до повномасштабного вторгнення, було набагато легше. Жінка була на посаді, вона виконувала своє завдання, все було просто, особливо враховуючи можливість відпочинку вдома. А після початку повномасштабного стало зовсім інакше. Дуже мало жінок справді розуміють, куди вони прийшли і навіщо.

На початку вторгнення всі роз’їхалися по різних локаціях: хтось займав оборону, хтось – інші завдання. Наша військова частина в повному обсязі не могла залишатися в Києві, нас вивезли за межі області, де ми виконували свої завдання за призначенням. Мова про управління, забезпечення тощо.

І от питання побуту. Жінки не можуть бути в одній кімнаті з чоловіками, безпечне місце для особистої гігієни, туалет, який добре зачиняється і немає дірок в стінах чи дверях для підглядання (прим. мова про курсантські роки). Це додаткове навантаження на підрозділ. Так, є різні завдання, які можуть виконувати жінки, і здебільшого це медики. Але навіть побутові моменти були різними.

У нас були випадки, коли дівчата нормально співіснували з побратимами в одній кімнаті. Хлопці з розумінням виходили з кімнати, давали можливість переодягнутися. Ніхто не домагався, все було адекватно. Але траплялися й протилежні ситуації, коли жінок категорично не можна було розміщати поруч і питання не завжди було в жінках, а і в деяких чоловіках.

– Тобто все-таки було розділення на “чоловіче” і “жіноче”. А чи траплялися моменти, коли доводилося доводити свою професійність лише через те, що ви жінка?

– Так, таке було. Якщо чоловік ішов домовлятися чи вирішувати якісь питання, то це сприймалося як його заслуга. Якщо ж це робила дівчина, в більшості випадків одразу починалися інші натяки. З мого досвіду, могли сказати щось образливе на кшталт “домовилася не завдяки професійності”. Тобто часто ставилися упереджено.

Бувало й таке, що ти ведеш переговори, все коректно, без флірту, а потім тобі вже приносять квіти чи починають телефонувати з особистими натяками. Для багатьох жінка була, перш за все, не фахівцем, а сексуальним об’єктом.

– Чи виникали конфлікти через це?

– Я намагалася завжди переводити такі моменти в жарт. Серйозно ставитися до них було безглуздо. Намагалася не спілкуватися з чоловіками наодинці, та хоча б щоб хтось був за дверима.

Найглобальніше – це моє звільнення. У мене був начальник, який неодноразово робив недоречні натяки. Все обмежувалося словами, але ситуація була неприємна. Коли робочі суперечності переросли у стадію конфлікту з постійними перевірками та надуманими звинуваченнями, відповідь вищого керівництва виявилася відверто лицемірною. Зі мною була проведена розмова стосовно всієї ситуації, чим створили ілюзію того, що вони на моєму боці і таке ставлення зі сторони начальника – неприпустиме. Але через деякий час виявилось, що все взагалі інакше.

– Як ви дійшли до остаточного рішення про звільнення?

– У вересні 2021 року я вийшла з декретної відпустки й повернулася до роботи. Донька кілька місяців відвідувала садочок, однак після запалення легень лікар заборонив їй відвідувати його протягом пів року. Саме в цей час чоловіка відправили у відрядження в зону проведення ООС, тож ми спільно з моїми батьками вирішили, що дитина проведе ці шість місяців із ними.

У лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Відбулися колосальні зміни і в штаті, і в цілому у війську. Про звільнення з лав ЗСУ й мови не було, оскільки я надзвичайно любила свою роботу, і робила все залежне від мене для внесення свого внеску у перемогу над ворогом. Коли були налагоджені всі процеси, мене відпускали до дитини, хоч ненадовго, але в тих умовах цього було достатньо.

Після чергових змін в керівництві, начальник, про якого я згадувала раніше, відчув певну владу і тиснув на мене як тільки міг. Тоді мови про особисте життя й бути не могло. Навіть якщо командир дозволяв поїхати до дитини, зненацька зʼявлявся начальник – і починалось справжнє пекло. Часом це нагадувало мені абсурд.

На фоні цих всіх подій в доньки на психологічному фоні почались певні проблеми зі здоровʼям, але мене не відпустили навіть показати її лікарю

– А інші жінки, які служили поруч із вами, теж відчували такий тиск?

– Думаю, що в мене його було більше. Усе через специфіку моєї посади.

Бухгалтери працюють у своєму напрямку, у них є обсяг роботи, і вони спокійно займаються справами. Так само й ті, хто займається стройовою частиною чи документами, я від них ніколи не чула про якісь проблеми. Є начальник, є колектив, і вони нормально працюють. У мене ж була інша посада, більш “специфічна”. Саме тому, я думаю, на мене і був найбільший тиск.

— Чи залишаєш можливість, що колись у майбутньому Ви повернетеся до військової справи?

– Свою роботу я справді дуже любила. Мені подобалося комунікувати з людьми, з якими працювала, не враховуючи деяких осіб. Я кайфувала від цієї роботи: різні люди, різні військові, життя кипіло, робота робилася, всі були задоволені. Це було класно. Але після того, що я пережила, то зараз я не готова. У майбутньому, можливо, так, але точно не на тій посаді, де працювала.

– А що б ви порадили дівчатам, які зараз обирають між армією і цивільним життям?
– Є одна річ, яку треба чесно усвідомити: що для тебе на першому місці твоя робота, мова про службу, чи родина. У війську шансів поєднати службу з нормальною сім’єю майже немає, особливо з маленькою дитиною. Це наша реальність.

Звичайно, вакансії бувають різні. Є різниця між офіцерською посадою і службою сержанта чи солдата. Але в будь-якому випадку служба у Збройних Силах означає відданість своїй роботі на 100%, включно з нарядами, навчаннями, відрядженнями, бойовими діями. Треба чітко розуміти, куди саме ти йдеш, у який підрозділ, і всі можливі ризики що можуть постати на обраному шляху.. Можна потрапити як в чудову команду, де є розуміння й підтримка, а можна і навпаки.

Важливо враховувати ще й вік дитини. Кожна відсутність мами впливає на психологічний стан дитини. У когось є підтримка від бабусь і дідусів, але навіть тоді діти іноді сприймають це боляче. Я знаю приклади, коли діти говорили: “Я думав, ти мене не любиш, бо мене постійно відправляли до бабусі”. Це теж потрібно враховувати.

Знаю й інші приклади. Наприклад, моя подруга, яка служила зі мною в одній військовій частині довго не могла завагітніти. Її мрією було отримати офіцерське звання, і вона цього досягла. Під час повномасштабного вторгнення вона нарешті завагітніла й народила дитину. І навіть зараз вона планує раніше вийти з декретної відпустки та продовжити службу. Вона каже: “Я розумію, що тепер у мене є дитина, але хочу повернутися”. Чи змінить вона свою думку після того, як вийде з декретної відпустки на службу та проходитиме цей шлях в ролі мами покаже лише час.

Тут головне зняти рожеві окуляри, бо армія – це не тільки форма й красиві фото. Сьогодні тебе можуть призначити в класний підрозділ із хорошою атмосферою, а завтра зміниться командир і все стане зовсім інакше. Так само швидко можна піднятися і впасти. Потрапити в армію зараз нескладно: процеси значно спростилися, а от втриматися й залишитися собою в цій системі – набагато важче.

Це мій шлях, мій досвід, яким я прийняла рішення поділитись, для того, щоб дівчата розуміли, що не завжди все буває так, як хочеться. Відчуття ейфорії з часом зникає – і ти залишаєшся один на один з собою та своїми обовʼязками, які часом можуть звʼязувати тебе. Я безмежно вдячна своєму досвіду за те, що він мене загартував та навчив, тепер я рухаюсь далі без упереджень, бо знаю, що якщо я змогла справитись з усіма проблемами під час служби, то в цивільному житті все точно мені під силу. Я не вмію опускати руки, я не вмію здаватись. Я прямую до своєї мети, усвідомлюючи, яким бачу своє майбутнє, і по частинці вибудовую його.