Росія тестує НАТО, а Захід танцює на українських граблях, відкриваючи Москві нові можливості
Зараз усі обговорюють навчання Росії та Білорусі, і їхні провокації. На жаль, це не є чимось новим: за минулий рік було зафіксовано 36 вторгнень у повітряний простір країн НАТО. Такі інциденти траплялися задовго до каденції Трампа, хоч Байден, без сумніву, був менш толерантним до диктаторів – і підтверджував це не лише словами.
Попри те, що нинішня нахабна поведінка росіян є безпосереднім наслідком бездіяльності Трампа та його любові до Путіна, зводити все до однієї персони – означає виправдовувати бездіяльність інших. Москва тестує кордони НАТО незалежно від того, хто сидить у Білому домі. І замість фокусуватися на іменах, потрібно говорити про головне – про колективну оборону Альянсу без огляду на США (які з цієї гри випали, ймовірно, до кінця каденції Трампа).
Реальної активації статті 5 НАТО ми не побачимо (як би цього не хотілося). Тому єдина адекватна відповідь на російські провокації – це більше зброї й допомоги Україні. Чи розуміє це Захід, і чи поставить цю дійсність вище за свої політичні амбіції? І йдеться не про санкції, які спрацюють десь через пів року, коли РФ встигне адаптуватися, а такий рівень допомоги, щоб результати провокацій РФ були для них від’ємними.
Адміністрація Байдена дуже любила термін “управління ескалацією”. Слово “управління” означає, що ви нав’язуєте противнику можливий спектр дій, а не тиждень думаєте над відповіддю. Бо кожне зволікання лише підштовхує Москву до нових експериментів, як це видно з історії війни в Україні, де повільне надання ключової зброї – від Javelin і Stinger на початку до ATACMS і F-16 з багатомісячними затримками – дозволило Росії адаптуватися, посилити оборону та навіть залучити союзників на кшталт Північної Кореї, яка надіслала щонайменше 10 000 військових для підтримки Москви.
Така обережність не стримувала ескалацію, а навпаки, робила Європу та США менш безпечними, бо давала Кремлю час на переозброєння та маніпуляцію ядерними погрозами, перетворюючи “управління” на “параліч ескалації”. Якщо Захід і далі відповідатиме на провокації півтора абзацами “глибокого занепокоєння”, то в Кремлі це сприйматимуть не як обережність, а як запрошення перейти наступну червону лінію.
НАТО, звісно, реагує – посилюючи східний фланг операціями на кшталт Eastern Sentry та розгортанням додаткових контингентів у Польщі та країнах Балтії, але ці кроки часто залишаються реактивними, а не проактивними, дозволяючи Росії тестувати межі Альянсу без суттєвих наслідків.
Захід (окрім країн Балтії) під тиском російської пропаганди переважно вважає, що ця війна стосуватиметься лише України. Вони переконані, що ні перемога, ні програш України їх безпосередньо не стосуватиметься, а ультраправі політики, які активно здобувають лідерство, у цьому запевняють населення – від Віктора Орбана в Угорщині, який блокує допомогу ЄС та підтримує зв’язки з Москвою, до Марін Ле Пен у Франції.
У США подібні голоси лунають від MAGA-крила республіканців, як Марджорі Тейлор Грін чи Джош Гоулі, які блокують фінансування України, стверджуючи, що гроші краще витратити на внутрішні проблеми, як міграція чи кордон з Мексикою – заплющивши очі на те, що російська агресія може поширитися на Європу.
На щастя, є й винятки. Емманюель Макрон під час свого другого (і останнього за законом) терміну став чи не головним адвокатом України на міжнародній арені. Показово, що саме тоді, коли про вибори вже можна не думати, французький президент почав називати речі своїми іменами та діяти так, як, можливо, хотів і раніше, але електоральні настрої не дозволяли. Серед стовпів підтримки України на Заході варто назвати й прем’єра Великої Британії Кіра Стармера. Проте ці голоси часто губляться в хорі популізму й російської пропаганди.
Опитування в Європі та США показують, що хоча більшість підтримує Україну (наприклад, 72% американців та до 88% у Данії), багато хто вважає, що війна не вплине на їхню безпеку, і лише 55% європейців у ЄС підтримують продовження допомоги “стільки, скільки потрібно”, тоді як у країнах на кшталт Італії ця підтримка падає до 52%.
Тому Захід не поспішає грати на випередження: він не вірить, що настане час, коли за власні помилки потрібно буде платити, і Путін постукає не в Київ, а уже в Ригу чи Варшаву – хоч це вже відбувається з гібридними загрозами, від саботажу до порушення кордонів. Помилки усі ці допущені були вже українцями, більшості з яких навіть у 2022 році, на восьмому році війни, здавалося малоймовірним, що росіяни підуть на нас повномасштабною війною. І де ми зараз? Сидимо на четвертому році повномасштабної війни, під вибухи (буквально в цей момент у моєму місті) та дивимося, як Європа тестує на міцність позичені у нас граблі.
Така недооцінка загрози не веде до миру: вона веде до послаблення єдності Заходу, дозволяючи Росії перебудовувати глобальний вплив через “пост-західний” порядок з союзниками на кшталт Китаю та Індії, які не вважають Москву загрозою. Слабкий Захід потрібен Путіну для встановлення Росією статусу “наглядача Європи”, де він різними шляхами – від фінансування партій до енергетичної голки – диктуватиме свої правила, оскільки лише так РФ зможе бути повноцінним партнером у новому світовому порядку. В цій історії немає “миру”, “демократії” та “вільної Європи” – є лише ілюзія стабільності, яка завтра обернеться новим шантажем.
Після блискавичного і успішного рейду американських військових на Венесуелу, в результаті якого її невизнанний президент був заарештований і доправлений до США для суду за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з організованою наркозлочинністю, думки спостерігачів розділились на тих, хто захоплюється здатністю США проводити такі операції проти диктаторів і тих, хто порівнює ці дії з вторгненням Росії в Україну.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.
Це вже стало своєрідною традицією – раз на кілька місяців в адміністрації Трампа настає чергове загострення щодо бажання мирних перемовин з Росією, а в української влади – щодо ідеї провести вибори. Цього разу загострення синхронізувались і Володимир Зеленський піймав Дональда Трампа на слові – президент України готовий до виборів, якщо президент США забезпечить можливість їхнього проведення, тобто примусить Путіна до припинення вогню хоча б на 90 днів.