Трамп проти суддів – президент США руйнує останній бар’єр на шляху до необмеженої влади
Відомі на сьогодні факти дозволяють стверджувати, що боротьба Трампа проти судової гілки влади є не ексцесом чи випадковістю, а саме цілісною стратегією, яка включає декілька рівнів протистояння та має чітку мету.
У березні цього року Дональд Трамп та його оточення перейшли від критики судових рішень, які йдуть врозріз з політикою президента, до їхнього прямого невиконання. Ще з першої каденції Трамп вербально нападав на суддів, які обмежували його повноваження, звинувачував призначених президентами-демократами суддів у роботі на опозицію та ставив під сумнів право суду обмежувати повноваження виконавчої влади відповідно до закону. Підлеглі Трампа також обмежувались хоч і недопустимою, але все ж словесною боротьбою з судами, називаючи окремих суддів “партійними активістами” (зокрема й тих, що були призначені президентами-республіканцями чи самим Трампом, але ухвалили рішення всупереч політиці Трампа) та закликали до відставки неугодних суддів.
Зараз же адміністрація Трампа проігнорувала рішення суду щодо заборони на депортацію кількох венесуельців, переправивши їх до Сальвадору уже після того, як суд повідомив представникам Міністерства юстиції про заборону на депортацію. Також були проігноровані рішення щодо бюджетних виплат, звільнення держслужбовців та державних програм.
Водночас Трамп наказав позбавити доступу до державних контрактів, секретної інформації та навіть федеральних будівель юридичні компанії, які представляли інтереси тих, хто був звільнений чи відсторонений в результаті повернення Трампа у Білий дім та дозволу Ілону Маску робити у державних структурах все, що забажає. Для великих юридичних компаній, в яких працюють найкращі фахівці, така заборона є поразкою ще до початку бою – навіть вигравши кілька справ проти Трампа, вони все одно втратять мільйони доларів від державних контрактів та корпоративних клієнтів. Очевидно, що на висококонкурентному ринку партнери таких фірм уникатимуть політичної конфронтації з виконавчою владою.
Відтак, кожен, хто захоче судитись з Трампом і його сектою, буде змушений шукати юристів, які погодяться ризикнути доходами і кар’єрою у конфлікті з нарцисом у Білому домі та його фанатичною паствою. А після цього – сподіватись, що адміністрація президента США виконає рішення американського суду, а не проігнорує його, чи вигадає ще якийсь спосіб уникнути цього. І заплатити за все доведеться з власної кишені.
У своєму хрестовому поході проти судів Трамп має важливий козир – судова система Сполучених Штатів не має власного механізму примусового виконання рішень. Суд вправі звинуватити представника держави у неповазі та призначити штраф, чи навіть короткострокове ув’язнення, якщо той ігнорує рішення суду. Ця функція покладена на службу маршалів, які підпорядковані Міністерству юстиції. Очільника якого призначає президент.
Така система, вкупі з тим, що Трамп і в першу свою каденцію сприймав Мін’юст як свою особисту юридичну компанію і щиро не розумів, чому навіть прихильні до нього посадовці міністерства виконували приписи закону, а не побажання президента, створила нинішню кризу – суди формально можуть зупинити чи скасувати наказ Трампа або іншого чиновника адміністрації. Але вони безсилі, якщо їхнє рішення проігнорують і навіть більше – проігнорують покарання за ігнорування. У другому випадку конституційна криза через безсилля однієї з гілок влади стане критичною.
Новий етап протистояння знаменує поворотний момент в американській історії – роздоріжжя між демократичною державою, яка була започаткована батьками-засновниками і вождистсько-релігійною автократією Трампа.
Тривалий час американська система взаємовідносин між державними інституціями вважалась зразком ефективної та стабільної держави. В певному сенсі, це навіть була одна з статей американського експорту – система стримувань та противаг, принцип незалежності та перехресного впливу гілок влади, створені у США, лягли в основу для багатьох повоєнних держав і стали ще одним стовпом глобального лідерства Америки, як стандарту сучасної демократичної держави. Однак, це мало цікавить Трампа, який крок за кроком вибудовує авторитарну систему, де визначальним є не закон, а позиція лідера, якому слід підкорятись або бути покараним.
Вплив та роль судової гілки влади базувалися на повазі до державних інституцій та самої суті держави, всього, що вона уособлює. Це своєрідна форма гордості за служіння нації, якою пронизані спогади людей, що присвятили життя роботі на Сполучені Штати. Однак, такий підхід має очевидну вразливість – для того, хто бачить себе чимось середнім між царем та месією, служіння нації та державі не є дороговказом та імперативним принципом, який ставить власні інтереси нижче за бажання. “Той, хто рятує державу, не порушує жодного закону” – слова з твіттера Трампа, які вичерпно описують цей світогляд. І попередження для самої держави.
Зараз Трамп виправив суттєву “помилку” своєї першої каденції – на всі державні посади він призначив чи пролобіював не лояльних професіоналів, а просто лояльних людей. Для багатьох з них, як міністр оборони Пітер Гегсет, директор ФБР Кеш Патель чи очільниця нацрозвідки Тулсі Габбард, непохитна лояльність до Трампа є єдиною можливістю зберегти посаду і зробити кар’єру. Адже з їхніми біографіями і без монструозного впливу “культу Трампа” у Конгресі зроду не знайшлось би голосів для затвердження на посадах. Ба більше – нікому б не спало на думку навіть пропонувати таких людей на ключові посади. Відтак, вони зроблять все, щоб Трамп свого домігся. І чим більше порушень допустять в процесі – тим наполегливішими будуть, адже на відміну від Трампа, Верховний суд не надав їм юридичного імунітету на період каденції. Тим паче, що чиновники Трампа уже фактично напряму обіцяють президентське помилування кожному, хто стане на бік Трампа, а не закону.
Правди ради, Трамп не перший американський президент, який не виконує рішення суду. Це робив навіть легендарний Авраам Лінкольн, який під час Громадянської війни частково зупинив дію habeas corpus (принципу, який гарантує судовий розгляд щодо затриманого – і його звільнення у разі незаконного затримання). Коли Верховний суд скасував це рішення, виконавча влада на чолі з президентом його проігнорувала і суд мусив визнати, що важелів впливу на військових, яких стосувалось рішення, у нього немає. Зрештою, Конгрес ретроспективно визнав відповідне право за президентом, з певними умовами.
Інший приклад – президент Ендрю Джексон, портрет якого Трамп повернув до Овального кабінету. Йому приписують слова “Джон Маршал ухвалив рішення, от хай він його й виконує”, сказані нібито у відповідь на рішення Верховного суду про звільнення місіонерів, яких влада штату заарештувала за контакти з корінним населенням без дозволу губернатора. Наслідком ігнорування Джексоном рішення суду стало виселення черокі з їхніх земель та сумнозвісна Дорога сліз.
Проте, такі випадки є дуже давніми винятками. У 70-х роках ХХ століття президент Річард Ніксон оприлюднив незаконні записи з готелю Вотергейт на вимогу суду – навіть попри тривалий спротив і усвідомлення, що це ставить хрест на його каденції. Крім того, Ніксон розумів, що настільки відверте порушення основ державного устрою робить його імпічмент не ймовірним, а гарантованим – те, чого Трамп може не боятись ще як мінімум два роки. І щоб не боятись надалі, Трамп і ламає судову систему.
Доки Республіканська партія зберігає більшість в обох палатах Конгресу, а в самій партії провідну роль відіграє радикальне MAGA-крило, яке свято вірить у Трампа, йому нема чого боятись. Однак вже за два роки відбудуться довибори, на яких демократи можуть отримати більшість як в Палаті представників, так і в Сенаті. Тоді імпічмент Трампа стане радше технічним питанням.
Суди можуть мати значний вплив на вибори, визнаючи порушення при організації голосування, підрахунку голосів чи обмежуючи дії кампанії там, де вони порушують закон. Для того, щоб уникнути таких ризиків, Трампу потрібно не лише продемонструвати, що судові рішення можна просто проігнорувати, а й переламати судову систему під себе. Частково Трампу це уже вдалося – він отримав підтвердження свого імунітету на період каденції, а “республіканська” більшість у Верховному суді (по 3 судді призначені Бушем і Трампом, 2 Обамою і 1 Байденом) дозволяє сподіватись на позитивні для нього рішення в останній інстанції.
У випадку з Ніксоном вирішальну роль у тому, що влада президента була обмежена законом, а не його власними бажаннями, зіграли медіа. Активне висвітлення Вотергейтського скандалу мало наслідком втрату Ніксоном прихильників – з кожним новим оприлюдненим фактом використання ЦРУ та ФБР у власних інтересах, Ніксон втрачав підтримку, аж до того, що конгресмени, які до останнього не збирались голосувати за імпічмент, змінили свою позицію, коли в пресі з’явились репортажі з судових слухань, під час яких стало відомо як Ніксон хотів використати свою владу для саботажу розслідування.
Трамп вивчив урок Ніксона – коли це потрібно, він сам активно використовує судові позови для атаки на медіа, які ризикують бути розореними в постійній боротьбі з президентом, якого підтримує найбагатший бізнесмен світу. А коли підстав для позову немає – просто обмежує роботу тих ЗМІ, які не демонструють непохитної лояльності до нього і атакує їх публічно – за підтримки все того ж Маска і техноолігархів – власників найбільших соціальних мереж.
У Трампа є ще одна причина для атаки на американські суди. На відміну від української, конституція США обмежує кількість президентських термінів двома, а не двома поспіль. Для Трампа нинішня каденція мала б стати останньою, але вже зараз ідеолог його першої кампанії Стів Беннон закликає до перегляду 22-ї поправки, яка обмежує кількість президентських каденцій та висування Трампа на третій термін у 2028 році.
Поки що це сприймається як типовий для трампістів інформаційний шум, метою якого є відвернення уваги від їхніх реальних намірів. Але сьогодні уже ніхто не ризикне стверджувати, що для Трампа щось є неможливим лише тому, що це незаконно.
Відомі сьогодні факти дозволяють стверджувати, що боротьба Трампа проти судової гілки влади є не ексцесом чи випадковістю, а саме цілісною стратегією, яка включає декілька рівнів протистояння та має чітку мету.
Почався другий місяць, відколи світ живе за Дональдом Трампом, розпорядок дня якого, згідно з описами біографів, формується так: президент прокидається, дивиться новини, часто дратується та йде давати брифінг для медіа.
“Переспати з п’яною не вважалося зґвалтуванням”, “Учитель фізики міг підійти до учениці й гладити її по спині, по шиї, навіть під шиєю”, “Коротич – це драч молодих поетес”, “Ця має на чому сидіти і чим дихати”… Ні, це не цитати з Даркнету і не переповідь російських частушок. Це — фрагменти “золотого минулого”, за яким із ностальгією зітхає 72-річний письменник Юрій Винничук.
Ганебна вистава адміністрації Трампа зі спробою “заднім числом” здерти з України гроші за те, що було надано як грант, схоже, наближається до завершення першої дії. Уряди України та США узгодили загальні положення домовленості про майбутню інвестиційну угоду стосовно українських корисних копалин, але водночас не домовились ні до чого конкретного.
Близько четвертої години ранку за київським часом 24 лютого 2022 року російський президент Путін оголосив про початок “спеціальної воєнної операції”, метою якої були “демілітаризація та денацифікація України”.