Трамп збирається втрутитись в іранську війну: чому це може мати погані наслідки для України та Ізраїлю
Після кількох місяців переговорів “сам з собою” (оскільки іранська влада явно не збиралась ні про що домовлятися) Трамп з головою поринув у новий сценічний образ – такого собі варлорда, який показово готується до масштабної повітряної кампанії та вимагає БЕЗУМОВНОЇ КАПІТУЛЯЦІЇ, передчуваючи “маленьку переможну війну”.
Хоча Трамп роками критикував політиків за подібні дії, приміряючи на себе цей образ, він має намір зібрати вершки з тієї роботи та результатів, яких армія Ізраїлю досягла і без Трампа. Проблема в тому, що цей ведмідь ще далеко не мертвий, і в будь-якому випадку не збирається віддавати свою шкуру, щоб нею прикрасили якусь кімнату в Мар-а-Лаго.
Попри безумовний успіх ізраїльської армії в повітряній війні проти Ірану, головне питання цієї кампанії залишається відкритим – чи буде повалений режим аятоли Хаменеї. І, ще важливіше, чи не змінить його ще більш затятий режим, який все ж зможе об’єднати країну – не лише через релігію та репресивний апарат, а й перед зовнішнім агресором.
Попри безумовний успіх ізраїльської армії в повітряній війні проти Ірану, відсутність спільного сухопутного кордону тепер грає на руку Ірану, а не Ізраїлю. Нацистський режим в Німеччині функціонував до 8 травня 1945 року, попри те, що німецька армія та промисловість були фактично розгромлені значно раніше. Росії для перемоги над Чеченською Республікою знадобився не лише клан зрадників з місцевих еліт, а й фізична окупація території маленької країни без союзників. Власне, попри те, що США в обох іракських кампаніях розтерзали армію Саддама Хусейна ще на етапі ударів з повітря, їм все одно знадобилась наземна операція для закріплення результату. Той факт, що кампаній було дві, лише підкріплює цю тезу.
Попри безумовний успіх ізраїльської армії в повітряній війні проти Ірану, результати цієї війни залежатимуть від того, що відбудеться на землі. Поки що заклики Беньяміна Нетаньягу до іранського народу залишились без відповіді. Суспільство, яке неодноразово масово протестувало проти тиранії режиму (на відміну від російського, до слова), не поспішає робити те саме у відповідь на заклики хоч і ворога того ж режиму, але ворога.
Для Беньяміна Нетаньягу перехід до повномасштабної війни з Іраном є ситуацією “пан або пропав”. Адже не лише його власне політичне майбутнє, а й саме існування держави Ізраїль залишається під питанням доти, доки в Ірані існує режим, який прямо і публічно закликає до знищення Ізраїлю та вигнання євреїв з історичної батьківщини. А в майбутньому ще й може підкріпити свої заяви ядерною зброєю та не зв’язаний жодними обмеженнями щодо її застосування. Але для Трампа раптова зміна політики може виявитись кроком у політичну прірву.
Дивно казати таке про людину, яка двічі перемогла на виборах президента США, але системність та наполегливість не є сильними сторонами Трампа. Радше навпаки – якщо його спонтанні кавалерійські наскоки не досягають успіху негайно, ба більше – якщо він зустрічає будь-який серйозний спротив – Трамп миттєво змінює свої наміри і “дає задню”. Цим він уже заслужив собі прізвисько TACO на Волл-стріт (Trump Always Chicken Out – Трамп завжди тікає (як курка)) – після божевільних американських гірок з тарифами, які запроваджувались і скасовувались абсолютно хаотично та часом з втратами для самих США.
Якщо режим в Ірані не впаде від самої присутності та поки що невідомого рівня залученості авіації та флоту США, питання проведення наземної операції наростатиме так само невідворотно, як зникатиме рішучість Трампа, підживлена першими яскравими успіхами ізраїльських пілотів. А для виборців Трампа мало що є настільки ж неприємним, як ідея, що американські солдати знову гинутимуть в чужій війні, вартістю мільярди доларів американських платників податків – ще й за наказом президента, який обіцяв покінчити з роллю світового поліціянта. Це невдоволення уже озвучив колишній фанат Трампа Такер Карлсон – ще до того, як США зазнали перших втрат.
Якщо Трамп вирішить атакувати Іран і не отримає швидкої перемоги, то уже скоро ми знову побачимо звичного нам Трампа – роздратованого, сповненого образ та нападок на союзників та ще більше переляканого перспективою протистояння з кимось, хто може чинити опір. Особливо, якщо цей хтось викликає у Трампа щиру і давню симпатію. Як ми уже бачили, навіть давня та особиста дружба не рятує союзників Трампа у таких випадках – Беньямін Нетаньягу відчув це, коли Трамп за його спиною домовлявся з ХАМАС та лідерами арабських країн, і ймовірно, відчує ще більше, якщо “маленька переможна війна” Трампа закінчиться так, як зазвичай закінчуються подібні авантюри.
Цей звичний нам Трамп шукатиме способів втекти з іранської війни, так само як він втік з процесу врегулювання російсько-української війни, процесу посилення тиску на Росію, своїх улюблених тарифів – після того, як вони цілком передбачувано не спрацювали. Власне, як він втік з успадкованого успішного девелоперського бізнесу в політику – збанкрутувавши перед тим кілька разів. Прізвисько Trump Always Chicken Out з’явилось не на порожньому місці.
За такого розвитку подій, останні сподівання на те, що все ж таки існує якийсь теоретичний Рубікон, за яким Трамп долучиться до Європи для тиску на Росію, чи хоча б збереже допомогу Україні – зникнуть. Адже роздратованого черговою невдачею своїх грандіозних планів та наляканого перспективою втрати популярності та влади Трампа буде не надто складно переконати в тому, що протистояння з Росією та Китаєм принесе йому ще більші проблеми, ніж протистояння з розбомбленим Іраном.
Хоча, за трагічною іронією, реальна ситуація є протилежною, і, найімовірніше, саме успішний показовий примус Росії до миру зробив би Трампа іконою навіть для тих американських виборців, які поки що вагаються, та гарантував би йому збереження контролю над Конгресом, домінування в Європі й, потенційно, Азії.
19 серпня у Верховному Суді, під час засідання у справі про скасування санкцій проти Петра Порошенка, представник Офісу президента зробив не те щоб сенсаційне, але все ж важливе відкриття – виявляється, вже чинний нормативно-правовий акт можна відредагувати після оприлюднення – якщо “дуже треба”.
Відповідь – ні. Тоді що це було і навіщо? Пройдімося по пунктах, щоб зафіксувати, де ми знаходимося на цьому історичному етапі.
Трамп визнав, що не досяг угоди з Путіним про припинення війни РФ в Україні або навіть призупинення бойових дій. Хоча сказав, що є “прогрес”. Видавати бажане за дійсне – це відомий стиль американського президента, хоча навіть він зрозумів, що всі зрозуміли його провал.
Для Трампа та Путіна рукостискання на червоній доріжці та спільна поїздка в лімузині завершилися раптовим охолодженням. Спочатку була червона доріжка, теплі рукостискання, дружні посмішки та військові літаки, що пролітали над головами. Зрештою президент Дональд Трамп і російський лідер Володимир Путін сіли на заднє сидіння президентського лімузина, невимушено спілкуючись, немов давні друзі, перш ніж вирушити на переговори щодо війни Росії проти України. Це було вітання, гідне найближчих союзників США. Але його влаштували для ворожого лідера, який розпочав найбільшу сухопутну війну в Європі з часів Другої світової та вважається одним із найзапекліших ворогів Америки.
Матеріал “Економічної правди” про неанонсовану зустріч Андрія Єрмака зі студентами розбурхав медіатусовку. Суть конфлікту проста: суспільна значущість проти обіцянки “зберегти все між своїми”. Одні фахівці кажуть, що ЕП діяла в межах журналістських стандартів. Інші сумніваються – чи було справді настільки необхідно розкривати імена та цитувати модератора, якщо це ризикувало спалити робочі мости з ньюзмейкерами? Треті взагалі вирішили зробити крайніми студентів – зручно, бо ж вони не мають власних медіаресурсів, щоб відповісти.