Українські підлітки кинули виклик у російському таборі “перевиховання” – і перемогли

Джерело: УП з посиланням на Politico

Влада та його друзів забрали з їхніх домівок під час окупації та змусили жити в російському таборі перевиховання спільно з 600 іншими примусово депортованими українськими дітьми.

Коли Владислав Руденко та його друзі зрозуміли, що Кремль не поверне їх додому, вони вчинили відкрите повстання, розповідає Politico у своєму матеріалі.

Протест у таборі “Дружба”

Листопад 2022 року. 16-річний Владислав Руденко, ув’язнений у таборі “Дружба” у тимчасово окупованому Криму, вирішив влаштувати символічний протест проти прапора РФ.

Чому це має там висіти? — подумав він собі. Російський прапор не представляв його, хлопчика з українського міста Херсона.

Джерело: Politico

Він піднявся на сцену, оминаючи камери відеонагляду, швидко спустив прапор Росії та замінив його власною білизною. Цей акт став відчайдушним викликом системі, покликаній знищити українську ідентичність дітей, викрадених російськими військами з окупованих територій.

Наступного ранку табір загудів від новин про “осквернення” прапора. Влад і його друзі спостерігали за реакцією охоронців, удаючи байдужість. Вони знали, що будь-яка форма протесту каралася жорстоко, але не збиралися коритися.

Вони намагалися зламати нас, а ми ламали їх у відповідь, — згадує Влад.

За даними України, Росія незаконно вивезла майже 20 000 українських дітей віком від 7 до 18 років. Москва називає це “гуманітарною місією”, проте міжнародна спільнота засуджує такі дії як воєнний злочин. У 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та його уповноваженої з прав дітей Марії Львової-Бєлової, нагадує Politico.

Табори, схожі до “Дружби”, нагадують радянські програми “перевиховання”, які ще за Сталіна використовувалися для знищення національної ідентичності народів СРСР. Сучасна версія цього механізму спрямована на русифікацію українських дітей та їхнє “перевиховання” у розумінні кремлівської пропаганди.

Джерело: Politico

Жорстокість та покарання

У таборах дітей змушували співати російський гімн, дивитися пропагандистські фільми та носити військову форму. Будь-який спротив карався: від ізоляції до фізичного насильства. Але навіть у таких умовах підлітки знаходили способи чинити опір.

Одним із таких в’язнів був Денис Бережний. Він потрапив до табору, коли російські військові прийшли в його ліцей у Херсоні та наказали всім збирати речі. Хлопець сподівався, що це буде коротка поїздка, однак, його спільно з сотнями інших дітей утримували місяцями. Його друг, Сергій Козулін, не зміг навіть повідомити матері, що його забирають.

Боротьба за повернення додому

Українські підлітки намагалися триматися разом і зберігати дух опору. Вони порушували правила табору, уникали участі у пропагандистських заходах і таємно підтримували зв’язок із рідними.

Деяким дітям вдалося повернутися додому. Вони передали свої фотографії та свідчення, які стали доказами воєнних злочинів Росії. Проте точна кількість викрадених дітей досі невідома, і багато хто залишається в неволі.

Вожаті у так званих “таборах” в основному були російськими студентами, котрі намагалися виконати свої навчальні зобов’язання. Іноді вони були жорстокими, іноді купували дітям сигарети, а іноді просто залишалися байдужими, особливо коли їх було менше, ніж дітей. Головним джерелом жорстокості в таборі був Астахов. Діти, які згодом повернулися в Україну, розповідали, що він замикав їх у підвалах “Дружби” і бив дітей металевим прутом в іншому таборі. Він розрізав футболку з українським прапором на 15-річній Тетяні, після чого зняв її в пропагандистському відео, поки вона плакала. Окрім того, окупант відправив 12-річного Микиту до психіатричної лікарні.

Ані Астахов, ані уповноважена з прав дітей не відповіли на запити про коментар.

Після протесту з нижньою білизною вожаті почали шукати винного. Влад не наважувався хвалитися цим публічно, і разом із другом видалив відео. На четвертий день після обіду, під час тихої години, Астахов зайшов у його кімнату без попередження. Колишній омоновець прийшов із вожатим і зачинив за собою двері.

— Ми знаємо, що це був ти, — сказав Астахов. Влад зрозумів, що його зрадив сусід по кімнаті — єдиний, кому він довірився.

Астахов дав йому два варіанти: ізолятор або поліція. Влад вибрав перший — принаймні, він розумів, чого очікувати. Астахов запитав, де прапор. Влад відповів, що залишив його на тумбочці, але він зник.

— Справді? — перепитав Астахов.

— Так, а куди ще я б його подів? — відповів Влад.

Астахов наказав йому зібрати речі. Спершу він відмовився, але здався, коли Астахов почав пакувати його речі сам. Влад закінчив збиратися, але все ще не хотів виходити з кімнати, тож Астахов і вожатий схопили його за руки й відтягли в медпункт, що слугував ізолятором. Двоє друзів пішли за ним і плакали, прощаючись.

Коли він прибув в ізолятор, йому сказали, що він залишиться в одиночній камері  на шість днів. У нього забрали телефон і помістили в кімнату 2×2 метри з заґратованим балконом. Стіни були світло-зеленими, а в повітрі відчувався запах ліків.

Влад гамселив кулаками по стінах і намагався вибити двері. Астахов сказав йому, що якщо він заспокоїться, його відпустять раніше, а якщо ні — відправлять до психіатричної лікарні. Медсестра дала йому вісім таблеток, які він відмовився приймати. Він здійняв такий галас, що на четвертий день йому дозволили зателефонувати матері.

— Мамо, мені тут погано, — сказав він. — Я більше не можу тут залишатися. Я можу зробити щось із собою. Будь ласка, зроби щось.

Йому стало легше почути її голос, але він зрозумів, що безсилий: “Якщо я не витримаю, — подумав він, — значить, така моя доля”.

На шостий день його звільнили. Вийшовши з ізолятора, він відчув, ніби потрапив “в інший вимір”. Сонце світило. Рослини були зеленими. Друзі підхопили його та допомогли нести речі. Більше не потрібно було спати на самоті. Він міг говорити й слухати музику. Радість переповнювала його. Але наступні дні він почувався замкненим у собі, ніби пройшло десять років. Йому було складно усвідомити те, що сталося.

Та вже через тиждень хлопець почав повертатися до нормального стану — навіть настільки, що разом із другом знову зняв російський прапор у їдальні.

Цей вид спротиву був типовим для старших дітей, проте, молодші були більш зляканими. Вожаті відселили Влада від його групи й переселили до молодших, щоб він більше не підбурював інших. Щоночі він чув, як молодші діти кричать: — Мамо, мамо! — а у відповідь їм наказували замовкнути.

Був один 12-річний хлопчик на прізвисько Батон, який плакав щоночі. Влада злило, що йому не можна було допомогти. Через стіни він чув, як вожаті виводили Батона в коридор і змушували стояти в кутку до ранку.

— Я приходив до нього й казав: “Батоне, все буде добре. Скоро ти повернешся до мами”, — згадує Влад.
— Так, я розумію, — схлипував хлопчик, а потім знову починав плакати.

Відчуття було гірким. З одного боку, їхні домівки та родини були вільні. З іншого боку, зараз росіяни не могли повернути їх на українську територію. Згодом Астахов це визнав.

Він сказав, що ми більше нікому не потрібні, — сказав 16-річний Ростислав Лавров. — І що ще через місяць України вже не буде, що це буде Росія.

Ця новина викликала хвилю хвилювання серед підлітків. Вони не хотіли мати нічого спільного з таборовою діяльністю — гімном, дискотеками, уроками. Наступного дня 17-річний Сергій Козулін і Ростик були у своїй кімнаті, коли Сергій запропонував влаштувати сидячий протест.

Нумо замкнемося, щоб не турбували, – сказав Сергій. Ростик погодився. Готуючись, вони запаслися продуктами з магазину: локшиною, печивом, цукерками, бубликами та водою. Вранці перед сніданком вони замкнули двері, поставили перед ними шафу і стали чекати.

Незабаром почули стукіт у двері. Хлопці вставили навушники, включили музику і мовчали.

Відчиняй, ми знаємо, що ти там, — сказав один із консультантів. Тиша. Вожаті погрожували одиночним ув’язненням. Тиша. Вожаті пішли, потім повернулися з Астаховим. — Ми не відчинимо двері, — сказав Ростик. — Ми не хочемо.

Джерело: Politico

Табір “Лучистий”
22 грудня 2022 – 2 лютого 2023

Кожні кілька днів хлопці нишком вибиралися зі своїх кімнат, щоб прийняти душ, покурити чи просто пройтися, після знову зачинялися всередині. 16-річного Ростислава Лаврова неодноразово саджали в ізолятор, але Сергій передавав йому через ґрати другого телефона та печиво. Влад разом із друзями забарикадувалися на верхньому поверсі, заваливши сходові клітки меблями й ліжками, а вихователів замикали в кімнатах за допомогою скотча й клею.

Протести припинилися лише тоді, коли оголосили, що табір “Дружба” закривають і об’єднують з іншим – “Лучистий”, що за 45 хвилин звідти. 22 грудня, замість того щоб готуватися до Різдва вдома, Влад, Сергій, Ростик, Денис Бережний і ще близько 200 дітей із Херсона були переведені в новий табір.

Та спокій надовго не затримався. Денис ночував у вбиральні, щоб уникнути ранкової зарядки. Діти ховали алкоголь у вентиляційних шахтах. А на Новий рік табір охопив бунт. Опівночі Сергій і ще кілька дітей сиділи в табірному театрі, коли почалося новорічне звернення Путіна. Вони мовчки вийшли, повернулися до кімнат і вивісили колонки на балконах, ввімкнувши гімн України та новорічне звернення Володимира Зеленського.

Денис був у таборах уже три місяці й відчайдушно прагнув повернутися додому. Він почав розглядати варіанти втечі: звернення до Червоного Хреста, приватний перевізник чи просто втеча пішки. Але навіть якщо б йому вдалося вирватися, його оголосили б у розшук. Українські документи не визнавалися в Росії, тож він не зміг би навіть купити квиток на потяг. Навіть якщо знайдуться гроші на приватне авто, перетнути російський кордон без супроводу було неможливо. Усі дороги так чи інакше вели назад – до Астахова.

Проте Денис не здавався.

Якби я остаточно з’їхав з глузду, то, мабуть, пішов би пішки, – згадував він. У голові він раз у раз прокручував можливі варіанти, але нікому не розповідав.

Астахов дізнався про Влада лише через донощиків. У таборі вихователі заохочували “щурів”, даючи їм додаткові порції їжі чи дозволяючи поїздки в місто. Для частини проросійських дітей така “угода” була легкою.

Занадто багато щурів, – сказав Денис.

Єдиними, кому він довіряв, були його батьки. У Херсоні зв’язок був поганий, але коли йому вдавалося додзвонитися, він плакав. Батьки бачили його змарніле обличчя через відеозв’язок. Самі ж вони страждали від тиску, псоріазу й постійних носових кровотеч.

Керченський морський технічний коледж
2 лютого 2023 – 5 липня 2023

Наприкінці зими хлопцям знову сказали збирати речі: їх переводили на навчання. Сергію це здалося позитивним – принаймні в місті буде більше свободи.

Якщо не сподобається, тоді будемо думати про втечу, – вирішив він.

У лютому 2023 року Сергія, Ростика і Дениса перевели до Керченського морського технічного коледжу, що за три години від Євпаторії. Ростик і Сергій стали сусідами в гуртожитку, Дениса поселили в іншому корпусі, а Влада – взагалі в іншому військовому училищі.

Та Керч виявилася не кращою. У таборі хоча б були інші українці, тут же хлопці залишилися одні. Чинити опір стало складніше, особливо коли почався тиск на отримання російських паспортів.

Вже у перший місяць російська влада викликала хлопців і запропонувала їм 100 тисяч рублів (1000 доларів), квартири та російське громадянство.

Ви ж розумієте, що ви тепер у Росії, треба поважати цю країну, – сказали Ростикові. – Раз ви тут живете, то мусите отримати паспорт.

Коли Ростик відмовився, йому пригрозили позбавити стипендії.

Скорочуйте, – відповів він.

За це Сергія і Ростика замкнули в гуртожитку на два тижні. Врятували друзі-росіяни з першого поверху, які допомогли їм вийти через вікно й вибратися в місто. Але як тільки вони вийшли з ізоляції, тиск відновився.

Росія використовує паспорти як зброю. Без них не можна отримати виплати, купити житло чи навіть жити нормально. Але паспорт означав би й те, що хлопців могли всиновити в Росії, змінити їхні імена і, по досягненню 18 років, мобілізувати на війну проти України.

Втеча

Шість місяців у полоні вичавили з хлопців усі сили.

Я вже змирився, – зізнався Денис.

Але в Україні їхні сім’ї готували план порятунку. Мама Сергія звернулася до благодійного фонду Save Ukraine, який займався поверненням депортованих дітей.

Щоб забрати Дениса і Ростика, Сергієва мама Ірина мала стати їхньою тимчасовою опікункою. Два місяці організація шукала необхідні документи. У червні 2023 року Ірина вирушила до Керчі.

Напередодні Сергій заховав паспорт у знайомих – і не дарма. Росіяни закрили їх у кімнатах, хоча всі документи вже були погоджені.

Коли Ірина прибула, Сергій розплакався. Він і Денис були вільні. Ростик – ні. Російська влада стверджувала, що його мати перебуває в психлікарні в Криму, і якщо Ростик захоче виїхати, вона повинна буде сама приїхати за ним. Ірина мусила покинути Керч без нього.

Ростик знайшов шлях додому сам, через кілька місяців. Але Сергій не знав цього і важко переживав розлуку.

У Politico зауважили, що шлях до України був тривалим і виснажливим. Деталі маршруту Save Ukraine не розголошує, аби не нашкодити майбутнім операціям. Однак, коли хлопці перетнули кордон Білорусі й України, вони зупинилися, закурили й спалили російські міграційні картки.

Оце лайно треба спалити, – сказав Сергій.

Додамо, у Монреалі відбулася Міністерська конференція з людського виміру Формули миру. Її учасники ухвалили спільне комюніке, яке включає зобов’язання повернути всіх полонених і депортованих українців.

Учасники конференції погодилися посилити співпрацю України з партнерами та міжнародними організаціями, щоб розв’язати гуманітарні питання та забезпечити дотримання Женевських конвенцій.

Один із найважливіших пунктів – пошук довірених країн-посередників для переговорів із РФ щодо повернення українців додому. Також із допомогою посередників запропоновано створити механізми, які дадуть українцям у Росії змогу отримувати консульські послуги.

Канада назвала країни, які взяли на себе конкретні зобов’язання щодо повернення в Україну депортованих дітей і полонених. Згідно з офіційними даними, за час повномасштабної війни росіяни насильно вивезли з України близько 20 тисяч дітей. Наразі точна кількість депортованих українських дітей невідома.

Раніше британська розвідка повідомила, що станом на сьогодні щонайменше 11 000 українських дітей утримуються у 43 так званих “таборах перевиховання” по всій Росії за тисячі км від дому.

Станом на 24 листопада 2023 року до Росії депортовано або примусово переміщено на ТОТ України понад 19,5 тисячі українських дітей.  Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець зазначив, що росіяни продовжують депортувати “все нові й нові групи” дітей з України.

Читайте також: В РФ створили систему «перевиховання» незаконно депортованих українських дітей

• Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець розповів, що Росія депортує українських дітей з ТОТ через територію Білорусі.
• У Центрі національного спротиву повідомили, що лише за минулу осінь окупанти вивезли на так зване “оздоровлення” 10 тисяч українських дітей.
• Внаслідок повномасштабної агресії Росії в Україні постраждали понад 1686 дітей.
• За даними дослідження, проведеного Лабораторією гуманітарних досліджень Єльської школи громадської охорони здоров’я, що фінансується Державним департаментом США, росіяни вивезли на територію Білорусі понад 2400 українських дітей.
• Парламент Естонської Республіки закликав усі країни сприяти поверненню незаконно депортованих Росією українських дітей.
• У 2022 році Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ) створила департамент документування міжнародних злочинів, який фіксує випадки насильницьких зникнень, катувань і інших злочинів Росії проти українців. Зафіксовано 1887 викрадених осіб, але ця цифра постійно змінюється.