Головна загроза для держави

Джерело: Центр дослідження законодавства України

Сьогодні слова про кризу в державному управлінні фактично втратили будь-який сенс – настільки всеосяжною та очевидною стала управлінська криза в Україні. Менш очевидними є причини цієї кризи, які багато хто вбачає у війні, владі, конкретних чиновниках чи навіть якихось метафізичних факторах. Все ж, ці причини є радше світоглядними.

Днями відбулась доволі знакова подія, яка минула непоміченою для більшості українців – до головнокомандувача, Генштабу ЗСУ та Міноборони звернулись понад 150 українських медійників з вимогою звільнити керівницю Об’єднаного координаційного пресцентру Сил оборони півдня України Наталію Гуменюк через некомпетентність і створення перешкод для роботи журналістів. 

Претензії до пані Гуменюк полягали у тому, що журналістам в зоні її відповідальності показувати роботу ЗСУ та наслідки російських воєнних злочинів вдавалось радше всупереч зусиллям пресцентру Сил оборони півдня, ніж завдяки їм – на відміну від ситуації на інших напрямках. Зокрема, через безпідставні заборони, українським журналістам доводилось пробиратись через мінні поля, щоб показати наслідки підриву росіянами Херсонської ГЕС – замість того, щоб проїхати безпечною дорогою, яка контролювалась українськими військовими.А вершиною комунікаційних підходів Наталії Гуменюк стала пропозиція знімати “бойові дії” на півдні за кількадесят кілометрів від лінії фронту.  У відповідь на оприлюднену заяву Генштаб звільнив пані Гуменюк з посади.

Проте, у цьому матеріалі мова піде не про Наталію Гуменюк та скандал за результатами її роботи, а про той підхід, який створив цей скандал, багато інших, менш гучних скандалів, і просто незліченну кількість проблем, втрат і трагедій, які так і не стали відомими назагал. Цей підхід зрештою призведе до поразки України – спочатку у війні, а потім і в боротьбі за існування держави загалом – якщо не буде своєчасно переглянутий на рівні суспільства, адже держава цю проблему вирішити не спроможна.

Для ілюстрації повернемось до прикладу пані Гуменюк ще на хвильку, а саме її реакції на звернення медіа до Генштабу – за її словами, попри заяву понад 150 медійників про її некомпетентність, жодного порушення розпоряджень вищих штабів і наказу №73 (про взаємодію між армією та медіа на час воєнного стану) нею допущено не було. 

Людині, не знайомій з специфікою світогляду багатьох працівників держструктур, може здатись, що йдеться про якийсь специфічний тролінг чи невдалий жарт. Але з 99% ймовірністю, пані Гуменюк в своєму нерозумінні та обуренні є абсолютно щирою – те, що люди, з якими її призначили працювати, вимагають її відставки через некомпетентність, не має жодного значення. Важливе лише те, що формальних порушень вона не допустила, отже “вона чудово працює”.

Саме ця логіка – формальне виконання правил важливіше, ніж досягнення результату – і є першопричиною того, що на третьому році повномасштабної війни (і одинадцятому році від її початку) українська влада досі працює в форматі мирного часу (якщо не враховувати популярність стилю мілітарі в одязі чиновників). 

Саме через цей імперативний принцип фахівці з приватного сектору як від прокази сахаються від пропозицій перейти в державний сектор (незалежно від того, наскільки високі посади та вигідні умови пропонують) адже вони звикли досягати результату, а не виконувати тисячі, часто суперечливих, приписів заради виконання приписів. Саме через це майстри апаратної боротьби, вічні “заступники” і “радники”, почувають себе як риба у воді і накопичують статки, яким би позаздрили топменеджери компаній Кремнієвої долини – адже формально вони нічого не порушили, а крім них в цьому хаосі вимог, правил, розпоряджень і доручень ніхто нічого не розуміє.

Ще одним яскравим прикладом такого підходу є питання забезпечення армії дронами та мобілізації. Точніше, те, як і ким коментувались ці питання. Адже FPV-дрони свого часу (та й досі) вважались ледь не способом виграти війну легко, швидко і навіть ефектно. Щонайменше – способом нівелювати російську перевагу в кількості особового складу і техніки шляхом заміни солдата в окопі – на дрон, який падає з неба на голову окупанта, доки оператор сидить в безпечному місці. Це уявлення не мало і не має нічого спільного з реальністю, навіть попри те, що різноманітні типи дронів дійсно добре себе зарекомендували та виявились ефективним рішенням для багатьох завдань на війні.

Популярність та “медійність” дронів призвели до того, що питання забезпечення цим видом озброєння з якогось дива взяв на себе очільник Міністерства цифрової трансформації, яке не має жодного стосунку, ні до ведення війни, ні до забезпечення армії. Навіть президент урочисто пообіцяв аж мільйон дронів для ЗСУ в 2024 році. Для порівняння – крім дронів, президент активно коментував надання Україні засобів ППО та бойових літаків, що дійсно є нетривіальним дипломатичним та логістичним викликом, на відміну від забезпечення дронами, які, за словами того ж Михайла Федорова з Мінцифри, можна збирати на кухні після роботи.

Минуло пів року, і найбільш нагальним питанням є вже не FPV-дрони, а мобілізація, адже навіть цей “президентський” мільйон дронів комусь треба запускати. І здавалось би – мобілізація, це саме те питання, яке мав би коментувати президент (бо це його сфера відповідальності), і те, яке легко могло б бути вирішене силами та досвідом Мінцифри. Адже однією з найбільших перешкод на шляху мобілізації є відсутність у ТЦК актуальної інформації про те, скільки військовозобов’язаних живуть на певній території, де саме вони живуть та як з ними зв’язатись. А у Мінцифри якраз є величезний досвід у роботі з державними реєстрами, цифровізації даних та забезпеченні доступу до них з єдиного порталу. Досвід, який міг би зробити практику “бусифікації” (популярний неологізм, яким позначають практику примусових затримань людей працівниками ТЦК – ред.) просто непотрібною.

Але мобілізація, на відміну від дронів, є найбільш непопулярною темою в українському суспільстві. Тому і президент намагається її всіляко уникати, і Михайло Федоров не квапиться допомагати ЗСУ з можливістю комфортно для військових та цивільних організувати процес уточнення облікових даних та мобілізації. Коментувати такі теми, не кажучи вже про ефективні рішення – погано для політичного рейтингу.

Своєю чергою, народні депутати підійшли до розв’язання цієї проблеми в стилі пані Гуменюк – вони просто зобов’язали всіх військовозобов’язаних оновити облікові дані впродовж 60 днів. Чи здатні ТЦК та ЦНАПи опрацювати кілька мільйонів запитів на оновлення даних (адже електронний кабінет військовозобов’язаного запрацює лише влітку) за два місяці – нікого не цікавило. А оскільки йдеться про майже 8 мільйонів людей – то є значна ймовірність, що оновити свої дані в них не вийде, навіть якщо вони стануть в черги опівночі 18 травня і простоять в них всі 60 днів. А це означає, що всі, хто не встигне – стануть правопорушниками та можуть бути оштрафовані на підставі статті 210-1 КУпАП. Як це допоможе наповнити підрозділи ЗСУ людьми? Схоже, що саме це питання під час ухвалення закону про мобілізацію не розглядалось.

Як вирішують проблему з мобілізацією в ТЦК, теж непогано ілюструє тему. Чи була у цієї структури, командування Сухопутних військ, Генштабу можливість комунікувати з органами державної влади, тим же Мінцифри, щодо створення електронної системи обліку та інформування військовозобов’язаних? Звісно. Чи було секретом те, що міграційні потоки в Україні, навіть до повномасштабної війни, зробили значну частину облікових даних неактуальними? Ні. Чи розуміли військкоми, що організаційна структура та формат роботи мирного часу не справиться з викликами під час війни? Принаймні, мали б усвідомлювати.

Однак, у ТЦК є план, який вимагає проставити певні цифри в певних клітинках за певний проміжок часу і відзвітувати. Як саме ці цифри у тих клітинках з’являться, що з ними буде далі, навіщо взагалі ці цифри в тих клітинках, яке завдання вони виконують – все це не суттєво. Головне, щоб цифри у клітинках збігались з тими, які є у наказі та плані. Якщо вимоги керівних документів дотримані – то й проблем ніяких немає, “немає жодного порушення”.

Як наслідок, вся країна спостерігає за засовуванням людей в авто працівниками ТЦК, зачитується історіями про мобілізованих хворих на епілепсію, росіяни мліють від щастя та можливостей для пропаганди, а військові на передовій тим часом думають, куди їм подіти 58-річних “штурмовиків”, якими на практиці є ті самі “цифри в клітинках” з ТЦК. Власне, цей підхід і породив практику індивідуальних рекрутингових кампаній, які запустили окремі підрозділи, щоб набрати таких бійців, які придатні для виконання поставлених командуванням завдань, а не складання звіту про виконання плану.

Коли ж ефективність цього методу помітили в Міноборони і вирішили впровадити його на рівні держави, то “забули” включити головний елемент цієї схеми – гарантію того, що рекрут дійсно потрапить в обраний ним підрозділ і на обрану ним посаду. Натомість почали виникати ситуації, коли цивільний фахівець чи доброволець  проходить співбесіду в підрозділі, отримує відношення, іде до ТЦК…де його розподіляють туди, де потрібно виконати план, а не туди, куди він обрав і де отримав відношення. Коли в Міноборони зрозуміли, що “щось не так” і спробували розв’язати проблему – спромоглись лише на породження такого явища, як “підрозділи пріоритетного комплектування”, відношення яких дійсно працюють, на відміну від відношень інших підрозділів. Але оскільки список “пріоритетних” засекречений, то саме й рекрути не знають, вдасться їм виграти у цій лотереї, чи їхню долю таки вирішуватиме ТЦК. 

Як наслідок, головна ідея рекрутингу, як механізму відродження довіри до мобілізації, нівелюється на старті. Окремої уваги заслуговує те, як у Міноборони прокоментували проблему, щось середнє між “ну а що ж ви хотіли” й “а куди ви подінетесь з підводного човна”. Але формально – МО запустило процедуру рекрутингу до ЗСУ і відзвітувало про це.

Як бачимо, проблема про яку йдеться, є системною для всієї державної структури і не локалізується на рівні речниці пресцентру Сил оборони півдня, ТЦК, Кабміну, Верховної Ради чи президента. Варто зауважити – практика “робота заради звіту” замість “робота заради результату” значно розширилась разом з популяризацією соцмереж, фактично підмінивши собою справжню прозорість роботи органів влади.

Як цю хворобу вилікувати? В нинішніх умовах – ймовірно, ніяк. Її вдавалось частково “ізолювати” в період найбільших криз та екзистенційної загрози для держави, як це було у 2014 та 2022 роках, коли державні структури раптово паралізувало новими викликами, з якими справились “добровольці” в широкому сенсі цього слова. Як ті, що взяли до рук зброю, так і ті, хто взяв на себе відповідальність за виконання певних функцій держави, керуючись звичною для себе бізнес-логікою, а не логікою державного службовця. Однак, як тільки ситуація стабілізувалась, пухлина некомпетентності, неефективності і роботи заради звіту пожирала всі результати цієї праці, ще більше укріплюючи своє становище. Тож питання лише в тому, скільки ще ітерацій цього процесу витримає Україна.

Вирішення окресленої проблеми лежить не в площині кращих законів, кращих нормативно-правових актів чи кращої комунікації. Воно цілковито залежить від людей та їхньої готовності робити складну роботу, ухвалювати непопулярні рішення і брати на себе відповідальність за наслідки своїх дій і бездіяльності.