Краматорськ. Місто, що звикає до війни
На центральній вулиці Краматорська — мирна картинка. Люди виходять з магазинів, діти з рюкзаками, кілька собак на повідку. Усе, як у звичайному місті. Якби не відлуння вибухів за горизонтом. Тривожна тиша, яка часом накриває весь простір.
Краматорськ — одна з останніх великих агломерацій Донеччини, що лишається під контролем України. І вже давно — у зоні постійної загрози. У місті живуть десятки тисяч людей, які залишилися після масових евакуацій, або повернулися — з різних причин. За оцінками місцевої влади, тут нині мешкає від 60 до 80 тисяч осіб. Серед них — понад дві тисячі дітей, зокрема й 380 дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування.
“Ми просто звикли”
Андрій, місцевий житель, зустрічає нас біля багатоповерхівки у старому районі міста. Він говорить коротко, але щиро:
“Я звик до обстрілів. Спочатку було страшно, але зараз притупився страх. Тільки перші два-три місяці ми спускалися в укриття, потім — ні”
Війна тут — не сенсація і не катастрофа, а буденність. Вона не зупиняє людей від походу в магазин чи прогулянки з дитиною, а просто змінює правила. Люди стали уважнішими, обережнішими, але не менш рішучими.
“Дитина прокидається від дронів”
Анна живе у Краматорську з донькою та чоловіком. За її словами, страх за дитину — головна причина, чому вона почала думати про переїзд.
“Мене тримає робота, але вже планую виїзд. Бо фронт дуже близько. До війни вже звикли, але боїмося дронів. Донька прокидається, боїться. Одного тижня було дуже гучно. Це було страшно — воно гуде прямо над будинком, і ти не розумієш, куди впаде наступний дрон”
Така дилема — типова. Люди, особливо молоді родини з дітьми, зазнають сильного психологічного тиску. Вони ніби балансують на межі — між життям і ризиком. Залишитися чи поїхати — це не просто логістика. Це вибір між минулим і майбутнім.
“Якщо буде як у Бахмуті — тоді поїдемо”
Тетяна живе на околиці Краматорська, в районі, що часто зазнає обстрілів. Вона не збирається виїжджати поки ситуація не стане зовсім критичною.
“Ми тут звикли жити. Нас все влаштовує. Продукти є, вода, інтернет — усе є. Страшно, звичайно, коли вибухи. Але зараз всюди страшно. Безпечних місць немає. Якщо буде як у Бахмуті чи Мар’їнці — тоді будемо виїжджати”.
Її позиція — дуже поширена. Люди тримаються за кожну звичну деталь, за кожну рутину. Бо ця рутина — доказ, що вони ще живі, що місто ще стоїть, що війна ще не перемогла.
Діти у прицілі війни
Найбільше тривоги викликає те, що в місті досі перебуває понад 2 тисячі дітей. Це — катастрофічна цифра для прифронтової зони, де щотижня надходять новини про нові руйнування, нові поранення й загибель цивільних. Часто — саме в житлових будинках. Прильоти бувають уночі, вранці, вдень — без попередження.
За словами місцевих жителів, більшість батьків не хочуть евакуюватися. Хтось не має ресурсів, хтось — надії. Дехто боїться кидати дім, бо не вірить, що зможе знайти інший.
Місцева влада й правоохоронці закликають до евакуації неповнолітніх, однак більшість родин поки не реагує. Люди не вірять у повторення сценарію Бахмута чи Авдіївки, хоча лінія фронту — вже зовсім поруч.
Краматорськ сьогодні
Місто живе. Тут працюють магазини, комунальні служби, курсує транспорт. Люди йдуть на роботу, гуляють з дітьми парками, обговорюють новини у кав’ярнях. Але за цим — постійна настороженість.
Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — ще рік тому вони вважалися умовно безпечними. Тепер це міста, де щодня можна “зловити” уламок ракети або дрона. Краматорськ — не виняток. Просто він ще тримається.
Усім зрозуміло, що ситуація може змінитися в будь-який момент. Але це не ламає людей. Їхнє життя — це тихий опір. Це не гасла, не патетика. Це — прання білизни, годування дітей, обговорення цін і пакування тривожної валізи — про всяк випадок.
27 червня цього року на сайті президента з’явилась петиція під назвою “Декриміналізувати виробництво контенту для дорослих, щоб правоохоронці займались реальними злочинами, а не робили контрольні закупівлі інтимних фотографій”. Власне, в назві відображена вся суть проблеми, яку обговорюють вже декілька років – нормативне регулювання створення і розповсюдження еротичного контенту вже давно відірвалось не лише від реальності, а й від решток здорового глузду.
Як не було у Володимира Зеленського після лютого 22 року жодного шляху для збереження української державності, окрім як піти шляхом Петра Порошенка – сильна армія замість великого будівництва, українська мова замість “яка різниця” та українська церква замість російських агентів ФСБ у рясах, – так і не було у президента Дональда Трампа жодного вибору, як піти шляхом свого попередника Джозефа Байдена в питанні підтримки України.
Маріуполь – місто, яке з початку повномасштабного вторгнення опинилося під жорсткою окупацією. Тут російські війська застосовували репресії проти мирного населення: зупиняли людей на вулицях, перевіряли телефони, забирали документи та влаштовували знущання.
Після жахливих ночей під обстрілами ті, кому пощастило вціліти та дожити до ранку, прокинувшись, задаються питанням: коли це все закінчиться?
Після кількох місяців переговорів “сам з собою” (оскільки іранська влада явно не збиралась ні про що домовлятися) Трамп з головою поринув у новий сценічний образ – такого собі варлорда, який показово готується до масштабної повітряної кампанії та вимагає БЕЗУМОВНОЇ КАПІТУЛЯЦІЇ, передчуваючи “маленьку переможну війну”.