Краматорськ. Місто, що звикає до війни
На центральній вулиці Краматорська — мирна картинка. Люди виходять з магазинів, діти з рюкзаками, кілька собак на повідку. Усе, як у звичайному місті. Якби не відлуння вибухів за горизонтом. Тривожна тиша, яка часом накриває весь простір.
Краматорськ — одна з останніх великих агломерацій Донеччини, що лишається під контролем України. І вже давно — у зоні постійної загрози. У місті живуть десятки тисяч людей, які залишилися після масових евакуацій, або повернулися — з різних причин. За оцінками місцевої влади, тут нині мешкає від 60 до 80 тисяч осіб. Серед них — понад дві тисячі дітей, зокрема й 380 дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування.
“Ми просто звикли”
Андрій, місцевий житель, зустрічає нас біля багатоповерхівки у старому районі міста. Він говорить коротко, але щиро:
“Я звик до обстрілів. Спочатку було страшно, але зараз притупився страх. Тільки перші два-три місяці ми спускалися в укриття, потім — ні”
Війна тут — не сенсація і не катастрофа, а буденність. Вона не зупиняє людей від походу в магазин чи прогулянки з дитиною, а просто змінює правила. Люди стали уважнішими, обережнішими, але не менш рішучими.
“Дитина прокидається від дронів”
Анна живе у Краматорську з донькою та чоловіком. За її словами, страх за дитину — головна причина, чому вона почала думати про переїзд.
“Мене тримає робота, але вже планую виїзд. Бо фронт дуже близько. До війни вже звикли, але боїмося дронів. Донька прокидається, боїться. Одного тижня було дуже гучно. Це було страшно — воно гуде прямо над будинком, і ти не розумієш, куди впаде наступний дрон”
Така дилема — типова. Люди, особливо молоді родини з дітьми, зазнають сильного психологічного тиску. Вони ніби балансують на межі — між життям і ризиком. Залишитися чи поїхати — це не просто логістика. Це вибір між минулим і майбутнім.
“Якщо буде як у Бахмуті — тоді поїдемо”
Тетяна живе на околиці Краматорська, в районі, що часто зазнає обстрілів. Вона не збирається виїжджати поки ситуація не стане зовсім критичною.
“Ми тут звикли жити. Нас все влаштовує. Продукти є, вода, інтернет — усе є. Страшно, звичайно, коли вибухи. Але зараз всюди страшно. Безпечних місць немає. Якщо буде як у Бахмуті чи Мар’їнці — тоді будемо виїжджати”.
Її позиція — дуже поширена. Люди тримаються за кожну звичну деталь, за кожну рутину. Бо ця рутина — доказ, що вони ще живі, що місто ще стоїть, що війна ще не перемогла.
Діти у прицілі війни
Найбільше тривоги викликає те, що в місті досі перебуває понад 2 тисячі дітей. Це — катастрофічна цифра для прифронтової зони, де щотижня надходять новини про нові руйнування, нові поранення й загибель цивільних. Часто — саме в житлових будинках. Прильоти бувають уночі, вранці, вдень — без попередження.
За словами місцевих жителів, більшість батьків не хочуть евакуюватися. Хтось не має ресурсів, хтось — надії. Дехто боїться кидати дім, бо не вірить, що зможе знайти інший.
Місцева влада й правоохоронці закликають до евакуації неповнолітніх, однак більшість родин поки не реагує. Люди не вірять у повторення сценарію Бахмута чи Авдіївки, хоча лінія фронту — вже зовсім поруч.
Краматорськ сьогодні
Місто живе. Тут працюють магазини, комунальні служби, курсує транспорт. Люди йдуть на роботу, гуляють з дітьми парками, обговорюють новини у кав’ярнях. Але за цим — постійна настороженість.
Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — ще рік тому вони вважалися умовно безпечними. Тепер це міста, де щодня можна “зловити” уламок ракети або дрона. Краматорськ — не виняток. Просто він ще тримається.
Усім зрозуміло, що ситуація може змінитися в будь-який момент. Але це не ламає людей. Їхнє життя — це тихий опір. Це не гасла, не патетика. Це — прання білизни, годування дітей, обговорення цін і пакування тривожної валізи — про всяк випадок.
Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
У далекому 2017-му співак Дорн дав інтерв’ю «хорошому русскому» Дудю. Дорн назвав війну Росії проти України «ссорой двух братьев». Та додав «младшие братья сказали “нет” всему от старшего брата, “хотим все свое”». Молодшими братами Дорн назвав українців – типовий меншовартісний світогляд, який десятиріччями Росія нав’язувала українцям. Це вже було після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі.
Раптова відставка уряду, яка пішла не за планом, протести реакція на спробу відставкою уряду замаскувати усунення популярного міністра, заміна головнокомандувача як спроба “домовитись посередині” з громадянським суспільством і нарешті відкликання посла зі США з негайним врученням їй підозри – в будь-який інший час такий вир подій міг би викликати припущення про те, що у владі триває серйозна криза, яка перекроїть політичний ландшафт України на наступні роки.
10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.