Краматорськ. Місто, що звикає до війни
На центральній вулиці Краматорська — мирна картинка. Люди виходять з магазинів, діти з рюкзаками, кілька собак на повідку. Усе, як у звичайному місті. Якби не відлуння вибухів за горизонтом. Тривожна тиша, яка часом накриває весь простір.
Краматорськ — одна з останніх великих агломерацій Донеччини, що лишається під контролем України. І вже давно — у зоні постійної загрози. У місті живуть десятки тисяч людей, які залишилися після масових евакуацій, або повернулися — з різних причин. За оцінками місцевої влади, тут нині мешкає від 60 до 80 тисяч осіб. Серед них — понад дві тисячі дітей, зокрема й 380 дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування.
“Ми просто звикли”
Андрій, місцевий житель, зустрічає нас біля багатоповерхівки у старому районі міста. Він говорить коротко, але щиро:
“Я звик до обстрілів. Спочатку було страшно, але зараз притупився страх. Тільки перші два-три місяці ми спускалися в укриття, потім — ні”
Війна тут — не сенсація і не катастрофа, а буденність. Вона не зупиняє людей від походу в магазин чи прогулянки з дитиною, а просто змінює правила. Люди стали уважнішими, обережнішими, але не менш рішучими.
“Дитина прокидається від дронів”
Анна живе у Краматорську з донькою та чоловіком. За її словами, страх за дитину — головна причина, чому вона почала думати про переїзд.
“Мене тримає робота, але вже планую виїзд. Бо фронт дуже близько. До війни вже звикли, але боїмося дронів. Донька прокидається, боїться. Одного тижня було дуже гучно. Це було страшно — воно гуде прямо над будинком, і ти не розумієш, куди впаде наступний дрон”
Така дилема — типова. Люди, особливо молоді родини з дітьми, зазнають сильного психологічного тиску. Вони ніби балансують на межі — між життям і ризиком. Залишитися чи поїхати — це не просто логістика. Це вибір між минулим і майбутнім.
“Якщо буде як у Бахмуті — тоді поїдемо”
Тетяна живе на околиці Краматорська, в районі, що часто зазнає обстрілів. Вона не збирається виїжджати поки ситуація не стане зовсім критичною.
“Ми тут звикли жити. Нас все влаштовує. Продукти є, вода, інтернет — усе є. Страшно, звичайно, коли вибухи. Але зараз всюди страшно. Безпечних місць немає. Якщо буде як у Бахмуті чи Мар’їнці — тоді будемо виїжджати”.
Її позиція — дуже поширена. Люди тримаються за кожну звичну деталь, за кожну рутину. Бо ця рутина — доказ, що вони ще живі, що місто ще стоїть, що війна ще не перемогла.
Діти у прицілі війни
Найбільше тривоги викликає те, що в місті досі перебуває понад 2 тисячі дітей. Це — катастрофічна цифра для прифронтової зони, де щотижня надходять новини про нові руйнування, нові поранення й загибель цивільних. Часто — саме в житлових будинках. Прильоти бувають уночі, вранці, вдень — без попередження.
За словами місцевих жителів, більшість батьків не хочуть евакуюватися. Хтось не має ресурсів, хтось — надії. Дехто боїться кидати дім, бо не вірить, що зможе знайти інший.
Місцева влада й правоохоронці закликають до евакуації неповнолітніх, однак більшість родин поки не реагує. Люди не вірять у повторення сценарію Бахмута чи Авдіївки, хоча лінія фронту — вже зовсім поруч.
Краматорськ сьогодні
Місто живе. Тут працюють магазини, комунальні служби, курсує транспорт. Люди йдуть на роботу, гуляють з дітьми парками, обговорюють новини у кав’ярнях. Але за цим — постійна настороженість.
Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — ще рік тому вони вважалися умовно безпечними. Тепер це міста, де щодня можна “зловити” уламок ракети або дрона. Краматорськ — не виняток. Просто він ще тримається.
Усім зрозуміло, що ситуація може змінитися в будь-який момент. Але це не ламає людей. Їхнє життя — це тихий опір. Це не гасла, не патетика. Це — прання білизни, годування дітей, обговорення цін і пакування тривожної валізи — про всяк випадок.
На брифінгу після вручення підозри колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку, директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що Володимир Зеленський не фігурує і не фігурував у межах цієї справи. Ці слова викликали певний скепсис на тлі раніше оприлюднених “плівок”, в яких учасники корупційної схеми згадували якогось “Вову” і його представника – першого заступника Управління держохорони і керівника служби безпеки президента Максима Донця.
9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.
Істерія навколо параду в Москві, яку самі ж росіяни і накрутили, оголивши всі вразливі обʼєкти заради посилення системи ППО навколо Красної площі, погрожуючи ударами по Києву (наче це щось нове) і черговим застосуванням «Орєшніка», завершилась тим, що росіянам довелось просити президента США поторгуватись з українцями, щоб ті дозволили провести парад на честь найбільшого російського свята.
Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”.
На початку 2026 року Україна та МВФ оголосили про угоду щодо нової кредитної програми на $8,1 мільярда. Серед зобов’язань, на які погодився уряд Юлії Свириденко – «усунути митні лазівки для імпорту споживчих товарів». Простіше кажучи, скасувати безподаткове ввезення товарів вартістю до 150 євро з іноземних інтернет-магазинів. Після скандалу уряд заявив, що нібито домігся скасування цього зобов’язання, але наприкінці квітня видання Reuters спростувало слова Юлії Свириденко – питання ПДВ на посилки все ще актуальне і від України очікують рішень.