Не розумію, коли говорять, що через корупцію немає сенсу йти служити – ветеран Іван Тарн

Досвід реабілітації поранених та інтеграції ветеранів у цивільне життя – постійно трансформується, натомість нерозуміння щодо тривалості війни поглиблює цю взаємодію. Так, з 2014 року українці адаптувались до війни, яка поширюється на певні території країни, а з 2022 року – змогли навчитися жити з відчуттям постійної загрози з неба, що є можливою для всіх українських міст. Громадяни України на увесь світ демонструють, що буденне життя може балансувати між воєнними реаліями. Однак по інший бік – ми продовжуємо зазнавати травми війни, які для кожної категорії громадян є унікальними і потребують особливого розуміння. Найбільший вплив війна має на захисників і захисниць, які особисто пізнали біль втрат й низки виснажливих випробувань – моральних і фізичних. 

Іван Тарн – український військовий, ветеран спецпідрозділу ГУР МО Артан. Чоловік тривалий час мешкав у Європі, де зміг реалізувати власний бізнес, створивши підґрунтя для подальшого розвитку. Проте у 2020 році, під час пандемії, він повернувся до України через патріотичні переконання, направивши власні сили у напрямку медичного забезпечення. Зокрема почав займатися ВАК-терапією [ред: методика лікування ран, яка передбачає використання від’ємного тиску для очищення поверхні рани й прискорення загоєння]. Зараз ця терапія рятує нашим захисникам кінцівки. Перші тижні повномасштабного вторгнення Іван опікувався евакуацією до кордону цивільних, а також низкою волонтерських проєктів. Однак вже у квітні 2022 року чоловік чітко визначився – далі боронитиме державу. Так, Іван брав участь у боях за Бахмут, де, власне, під час порятунку пораненого побратима, наступивши на протипіхотну міну, зазнав поранення та переніс ампутацію стопи. Позаду – майже рік реабілітації та врешті – ухвалення рішення про повернення на службу.

Букви висвітлюють проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани, аби сприяти їх подальшої безпечної інтеграції в суспільство. Це не лише про комунікацію з вразливими категоріями населення, а й коректність висвітлення бойових реалій у медіапросторі. Таким чином, Іван Тарн – став першим героєм серії матеріалів про досвід ветеранів. Для Букв захисник розповів про власне усвідомлення себе серед цивільного населення, порушив питання емпатії, “героїзму”, про який заведено говорити щодо військових, а також висловив думку щодо доречності використання військової тематики в маркетингу.

Фото: особистий архів Івана

– Насамперед, розкажіть, будь ласка, як Ви? Як відображається досвід війни на Вашому фізичному та психологічному стані, і які головні зміни Ви відзначаєте перед собою зараз?

– Мій досвід після поранення і втрати кінцівки був важким випробуванням, яке значно вплинуло на моє фізичне та психологічне самопочуття. Я завжди покладався на свою фізичну силу та активність, але після ампутації стопи я зіткнувся з необхідністю переосмислення багатьох аспектів свого життя. Процес лікування був довгим та важким, вимагаючи від мене багато сил і терпіння, щоб адаптуватися до нової реальності. Цей період став для мене випробуванням не лише фізично, але й емоційно, змушуючи знайти нові шляхи адаптації та способи самовираження. З цим досвідом я гідно впорався, і це додає мені сил і натхнення рухатися вперед. Це дало мені мотивацію повернутися до служби, щоб бути корисним в обороні країни. Я відчуваю, що мій внесок та досвід є важливими для захисту нашої нації.

– Спробуємо порівняти “усвідомлення себе” у військовому оточенні та серед цивільних людей. Будучи на передовій боротьби поруч з людьми, які розділяють з Вами воєнні реалії, чи відчуваєте Ви себе серед своїх? Саме якщо говорити про підтримку, взаємодопомогу, жертовність тощо.

– Після повернення до свого підрозділу, я відчуваю значне полегшення та покращення свого стану, порівняно з періодом реабілітації. Бути серед своїх побратимів дає мені відчуття повного прийняття і підтримки, які є надзвичайно важливими для мене. Мої товариші по службі стали справжньою сім’єю. Вони надають мені силу та впевненість, що є незамінними у цей складний час. Взаємодопомога, підтримка та жертовність, які я відчуваю у своєму підрозділі, відіграють ключову роль у моєму особистому відновленні та продовженні служби.

Фото: особистий архів Івана

– Чи відчуваєте Ви себе у ролі цивільної людини серед населення, в протиставленні військовому оточенню? Чи маєте Ви враження, що в порівняно мирному середовищі люди не відчувають безпосереднього зв’язку з війною, і як це впливає на Вас?

– У цивільному суспільстві я намагаюся прийняти роль цивільної людини, але це часто виявляється надважким завданням. Тема війни неодмінно виникає у розмовах, і я помітив, що більшість цивільних людей не розуміють ці реалії. У них часто викривлене уявлення про те, що відбувається на фронті, і вони не можуть повністю усвідомити, що таке військове життя під час повномасштабної війни. Для багатьох цивільних війна – це щось далеке, що відбувається “там, де-небудь”. Часто зустрічаю думку, що війна – справа військових, а цивільним лише потрібно висловлювати їм абстрактну подяку і задонатити на дрони. Це створює певний розрив у сприйнятті війни між військовими, які в більшості до повномасштабного вторгнення були цивільними, та населенням. 

Наш ворог не слабкий, а насправді дуже сильний, він переважає нас силами та засобами. Щоб його подолати – потрібна нова українська армія, яка може формуватися тільки з нового українського суспільства, а це завдання для всіх українців. Дуже важко спостерігати, як суспільство відсторонюється від війни, але це також є частиною реалій…

– Хочеться більше поговорити про питання емпатії від людей. Часто цивільні, намагаючись підтримати, можуть порушувати достатньо болючі теми. Особисто для Вас, які питання є особливо “тригерними”?

– Для мене, як ветерана, особливо тригерними є розмови, які стосуються морально-етичних та юридичних аспектів війни та мобілізації. Коли люди обговорюють питання правомірності мобілізації або висловлюють думки, що через корупцію у країні немає сенсу йти служити. Це викликає у мене негативні емоції. Це дратує, бо здається, що ці люди не усвідомлюють, що за їх право на такі дискусії та свободу слова хтось кожну мить ризикує своїм життям.

– Знаємо, що захисників дуже часто найменують героями. Але військові можуть вкладати в це інший сенс, часто заперечуючи цей факт стосовно себе. Як це відчуваєте Ви? Особисто для Вас, “бути героєм” – це про що?

– Для мене, бути героєм – означає відмовитися від власних інтересів заради інтересів суспільства. Це про неухильне виконання своїх обов’язків, про жертовність заради вищих цілей. Військові кожного дня зазнають вимог, які ставлять перед ними необхідність діяти в інтересах інших, навіть якщо це може коштувати їм надто багато. Тому, на мою думку, героїзм – це не тільки про великі вчинки в екстраординарних обставинах, але й про щоденне стійке виконання свого обов’язку, часто без видимого визнання чи похвали.

Фото: особистий архів Івана

– Сьогодні в українському суспільстві можна побачити, як символи нашої боротьби, її ключові образи – використовують бренди в своєму одязі, на алкогольних виробах, у маркетингових кампаніях та слоганах. Як людина, яка пройшла все, що сьогодні маркують як “модно”, що Ви відчуваєте?

– Попри те, що іноді безтактне використання військових образів може викликати негативні емоції, я вважаю, що в Україні ця тема обговорюється досить конструктивно. На мою думку, у нас формується правильний підхід до використання військової тематики в маркетингу. Військовим дійсно потрібна підтримка бізнесу, і якщо вони можуть взаємно підтримувати одне одного, хоча б у плані маркетингу, то це може стати продуктивною співпрацею, яка буде корисною для всіх сторін. Важливо, щоб таке використання відбувалося в межах розумного і з повагою до тих, хто пережив військові дії.

– Також зараз активно випускають кінопродукти, присвячені російсько-українській війні. Іноді це навіть комедії. Ще частіше – це про досвід саме цивільного населення. Скажіть, насамперед для Вас – це про збереження пам’яті чи “піар” в умовах сьогодення? 

– Особисто я вважаю, що кінопродукти мають велике значення, особливо в контексті формування громадської думки. Така творчість здатна охопити велику аудиторію, і необхідно, щоб цивільне населення мало доступ до українського контенту, який несе правильні меседжі та підтримує патріотичний дух. Важливо, щоб ці фільми допомагали правильно зрозуміти події, що відбуваються, і відображали реальність війни. Щодо фінансування таких проєктів з державного бюджету, тут існують певні питання. На мою думку, комітети, які займаються створенням таких фільмів, не мають належний досвід і бачення того, що варто показувати суспільству. Водночас є багато талановитих українських кіномитців в лавах ЗСУ, які пройшли через війну та мають унікальний досвід і здатні створювати якісний контент світового класу. Ці люди могли б зробити великий внесок у створення нового українського контенту світового рівня.

– Виходячи з наступного питання, не можу не запитати: спираючись на власний досвід, чи погодилися б Ви стати персонажем документального фільму про ветеранів? Чи це не той досвід, яким Ви воліли б ділитися?

– Так, я готовий взяти участь у документальному фільмі про ветеранів та поділитися власним досвідом. Вважаю, що моя історія може бути корисною для розуміння викликів, яких щоденно зазнають ветерани.

– Сьогодні умови нашого життя – це про спільний захист. Військові захищають нас, а ми – їх. Давайте ще раз проговоримо головні виклики, яких зазнають військові у суспільстві і яким чином кожен громадянин може їх не допустити.

– Я вважаю, що наша основна мета полягає у захисті незалежності нашої країни та протистоянні агресору. Кожен з нас повинен працювати в цьому напрямку. Однак, зустрічаючись з реаліями цивільного суспільства, я помічаю, що для деяких людей війна здається чимось абстрактним і віддаленим. Вони продовжують жити своїм звичайним життям, не усвідомлюючи повністю ваги та значення війни. Для нас, хто бореться на фронті, очевидно, що перемога можлива тільки тоді, коли вся країна об’єднається задля цієї мети. Не лише військові, але й усе цивільне суспільство має бути солідарним і міцним. На жаль, з часом я спостерігаю, що такої єдності стає все менше. Це дуже важливо враховувати, оскільки умови для нас, військових, стають все складнішими. Це виклик, який потребує уваги та розуміння з боку усього суспільства.