Вибори не для всіх
Писати про вибори під час триденних вимкнень світла і тепла – викликає доволі сюрреалістичні відчуття. Майже як у жарті про те, як хтось відкладав пів року на Ferrari, але зірвався і витратив усе на снікерс. Втім, ідеї, які пропонують народні депутати для перших повоєнних виборів в Україні – є не менш сюрреалістичними.
Джерело: Центр дослідження законодавства України
Не стало сюрпризом те, що питання участі в голосуванні тих, хто виїхав за межі України упродовж повномасштабної війни стане предметом дискусій. Голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська розповіла, що дискусії робочої групи щодо напрацювання законодавчих рамок для проведення повоєнних виборів зупинились на питанні участі в них громадян, які перебувають за кордоном. Позиція нардепів і, що найбільш дивовижно, експертів полягає в тому, що виборче право для таких громадян має бути обмежене через:
– втрату зв’язку з Україною;
– відсутність страждань через обстріли і відключення;
– можуть опинитись під впливом російської пропаганди.
Щодо останнього, одразу виникає запитання – а що заважає впливу російської пропаганди в Україні? Сотні анонімних і просто російських каналів у Telegram, який сама ж українська влада зробила основним каналом комунікації з суспільством і, як наслідок – джерелом новин. Його власник, Павло Дуров, уже неодноразово давав зрозуміти, що налаштований максимально сприяти поширенню російської пропаганди, називаючи це “свободою слова”. Навіть ті канали, які давно вже заборонили в Європі, в Україні лишаються повністю доступними, як, наприклад, Russia Today. Чи, можливо, марафон “Єдині новини”, перегляди якого, як і якість інформації, стабільно знижуються?
З приводу страждань, як справедливо зауважує Ольга Айвазовська, вони й в Україні відчуваються не однаково. Та навіть у самому Києві – доки мешканці Лук’янівки невесело жартують, що їм “можна вже видавати УБД” через постійні прильоти, на Троєщині головною проблемою залишаються відключення та перебої з водо- і теплопостачанням. Що вже казати про такі міста як Харків, Суми і Запоріжжя, до яких долітають подекуди навіть FPV (а в Херсоні вони загрожують цивільним постійно), і Чернівці або Ужгород, де влучання навіть без суттєвих наслідків є рідкістю. Про цілковиту аморальність такої “логіки” не варто й згадувати, тому що в будь-якому випадку, мало хто страждає від війни настільки ж, як піхотинець на передовій позиції – а саме ці люди цілком можуть бути штучно усунуті від участі у виборах.
Тому що найголовніше у питанні “достатніх” страждань – пам’ятати, що кілька мільйонів українців виїхали за кордон не з примхи чи завдяки наявності запасу грошей, а через політику і помилки тих самих людей, які зараз збираються обмежити участь біженців у виборах. Політику, яка найкраще характеризується словами: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема”, сказаними 18 лютого 2022 року. Вгадаєте, хто є автором цієї, безумовно історичної, фрази?
А ось з втратою зв’язку з Україною все трохи складніше – але не в тому сенсі, що українці, які виїхали, можуть проголосувати “не за тих” кандидатів. Проблема є суто юридичною і полягає у різниці між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом).
Статті 70-71 Конституції України передбачають, що право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли вісімнадцяти років і не визнані судом недієздатними. А самі вибори відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Про місце проживання чи перебування виборця, на момент чи перед виборами, обсяг його страждань чи потужність зв’язку з Україною, не йдеться взагалі.
Відтак, які б популістські заяви не робили нардепи, без змін до Конституції (які потребують тривалої і складної процедури), жодних правових обмежень у праві голосувати на виборах, заснованих на “достатності” страждань чи самому факті виїзду за кордон, бути не може.
Інше питання – організація місць для голосування. Очевидно, що сподіватись на те, що виборчий процес на території таких країн як Росія чи Білорусь відбудеться за стандартами ОБСЄ – може лише людина, чия наївність межує з ментальним розладом. А оскільки одним з ключових завдань повоєнних виборів є визнання їхньої легітимності світовою спільнотою, що невіддільне від дотримання стандартів ОБСЄ, обмеження географії розміщення закордонних виборчих дільниць тими державами, які здатні забезпечити недоторканність виборчого процесу, є очевидним, логічним та законним.
Те саме стосується й окупованих територій України – оскільки такі обмеження вже мали місце під час виборів 2014 та 2019 років. Тоді українська влада не могла забезпечити належного контролю за невтручанням у виборчий процес на окупованих Росією територіях, відтак створила механізм, який дозволяв змінити місце голосування. Звісно, таке обмеження ускладнить участь у виборах для тих громадян, які опинились (добровільно чи примусово) на територіях, де неможливо забезпечити контроль за дотриманням процедури голосування. Однак, за умови попереднього інформування та механізму зміни місця голосування, такі обмеження не вплинуть на легітимність виборів.
При цьому, не слід забувати про мешканців окупованих територій. Формально – всі вони є громадянами України, навіть якщо в якийсь спосіб отримали російський паспорт (з певного моменту це стало примусовим). Багато хто з них виїхав через треті країни, ще більше – залишаються на окупованих територіях. Ба більше – за деякими оцінками, кожен восьмий полонений, який потрапляє в руки ЗСУ – був мобілізований на окупованих територіях.
Виникає логічне запитання – як розмежувати участь цих людей у виборах, відділивши колаборантів від тих, хто потрапив у пастку окупації? Тим паче, що українське законодавство не позбавляє права голосу засуджених, навіть якщо уявити фантастичний варіант, що щодо всіх колаборантів встигнуть винести вироки.
Щодо пасивного виборчого права (права бути обраним), ситуація дещо інша. Конституція і закони України (як і більшості інших країн) обмежують це право рядом цензів – віку, володіння державною мовою, проживання тощо – і такі обмеження є виправданими з огляду на обсяг влади, який отримує переможець голосування. Однак, в нашій ситуації є певна проблема.
Статті 76 і 103 Конституції України передбачають, що президентом чи народним депутатом України може бути обраний лише громадянин України, який проживає в Україні протягом п’яти (десяти) останніх перед днем виборів років. З огляду на те, що декілька мільйонів громадян України виїхали за кордон внаслідок російської агресії проти нашої держави, виникає запитання – як бути з обмеженням пасивного виборчого права для них.
Одна справа, якщо йдеться про військовозобов’язаних та осіб, які виїхали поза встановленим порядком перетину кордону – в такому випадку йдеться про правопорушення та ухилення від виконання обов’язку, який існував в Конституції з моменту її ухвалення в 1996 році. Це не є підставою для обмеження права голосувати, а для обмеження права бути обраним – лише у разі засудження кожного з цих людей. Але принаймні обговорення цієї підстави для обмеження є можливим.
Однак більша частина тих хто виїхав – жінки, які не є військовозобов’язаними (за виключенням деяких професій), ба більше – виїзд жінок та дітей розглядався навіть не як морально виправдана дія, а як щось самоочевидне в умовах тотальної загрози для цивільного населення. Обмеження права бути обраним в таких випадках виглядає дещо надмірним і невиправданим, особливо з огляду на вже згадану відсутність підготовки до війни.
На жаль, сьогодні в депутатів немає жодної притомної пропозиції щодо більшості з цих питань. А ті, що є – радше нагадують передвиборчі лозунги, ніж спроби розв’язати проблему. Хоча б тому, що явка на цих виборах буде критично важливою для їхньої легітимності.
Адже попри зрозумілу емоційну компоненту, слід пам’ятати, що головним завданням будь-яких виборів є створення легітимної системи влади. Не задоволення емоцій виборців, не формування зручної для когось конфігурації влади – а саме гарантування, що право переможців виборів управляти державою та здійснювати свою політику, буде визнане як всередині країни, так і зовні.
Саме тому не може й мови бути про вибори до завершення воєнного стану, з його обмеженнями і державним контролем (чи принаймні наглядом) за медіа, обмеженнями у праві на агітацію і ризиками для учасників голосування внаслідок бойових дій. І з цих же причин рішення обмежити участь у перших повоєнних виборах лише для тих, хто на думку нардепів “достатньо страждав”, стане міною сповільненої дії для них самих.
Писати про вибори під час триденних вимкнень світла і тепла – викликає доволі сюрреалістичні відчуття. Майже як у жарті про те, як хтось відкладав пів року на Ferrari, але зірвався і витратив усе на снікерс. Втім, ідеї, які пропонують народні депутати для перших повоєнних виборів в Україні – є не менш сюрреалістичними.
Після блискавичного і успішного рейду американських військових на Венесуелу, в результаті якого її невизнанний президент був заарештований і доправлений до США для суду за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з організованою наркозлочинністю, думки спостерігачів розділились на тих, хто захоплюється здатністю США проводити такі операції проти диктаторів і тих, хто порівнює ці дії з вторгненням Росії в Україну.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.